Доля, захована у втраченому гаманці
Ганна Григорівна витерла руки об фартук і глянула на зачинені двері кімнатки онуки. Софійка повернулася з університету похмурою, і бабуся відразу зрозуміла: щось трапилося. «Певно, з Олегом посварились», — подумала вона, похитуючи головою. Їхні суперечки були не рідкістю, але щоразу Ганна Григорівна сподівалася, що молодь розбереться. Минуло трохи часу, і вона вирішила постукати.
— Сонечко, Софійко, іди похайкуй, ти ж з пар голодна, — м’яко покликала бабуся.
— Не хочу, бабусю, не хочу… — голос Софійки тремтів, ніби вона стримувала сльози.
Ганна Григорівна відчинила двері й зазирнула всередину. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі були червоними, хоча сліз уже не було видно. Бабуся зайшла, сіла поряд і обняла Софійку. «Не варті ті хлопці наших сліз, — тихо промовила вона. — Усе в тебе буде добре, серденько».
— Звідки ти знаєш, що ми з Олегом посварились? — здивувалася Софійка, витираючи очі.
— А ще через що дівчина у твої роки так переживає? — усміхнулася Ганна Григорівна. — Забудь про нього, Сонечко, не вартий він того. Знайдеш ще свою справжню любов.
Вона міцніше обняла онуку і задумалася. У пам’яті виринули далекі роки, сповнені своїх випробувань і радощів. Софійка, притиснувшись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи, бабусю, про своє життя. Я ж майже нічого не знаю, окрім того, що дідуся не стало сім років тому».
Ганна Григорівна глибоко зітхнула, і її розповідь полилася, як річка, занурюючи їх обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Тараса. Любов здавалася вічною, але сімейне життя перетворилося на кошмар. Мати попереджала: «Ганнусю, не буде Тарас добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка з сусіднього села сватає тобі Василя, він надійний». Але Ганна не слухала, вірила в доброту Тараса. Через рік він почав пити, сварки стали звичкою. Одного разу, не стримавшись, він підняв на неї руку. Ганна, схопивши сина Миколку, вибігла з хати і сховалася у батьків. Її тато зустрів Тараса суворим поглядом: «Ще крок — і пожалкуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Ганна залишилася сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка була вже хворою й самотньою. Тітка прийняла її з Миколою, як рідних, а Ганна доглядала за нею, доки та не пішла з життя. Однокімнатна квартира дісталася Ганні. Вона влаштувалася нянею до дитячого садка, куди віддала і Миколу. Жили скромно, але в теплі та ситості. Іноді Ганна приносила додому залишки їжі — котлетку, шматочок хліба — те, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Ганна зайшла до крамниці. Розрахувавшись, вона не помітила, як впустила гаманець із майже усією зарплатою. Дома, виявивши пропажу, вона запанікувала: на що тепер жити? Миколі потрібні були нові черевики, а до зарплати — ще місяць. Ганна кинулася назад до крамниці. Продавщиця, пишна жінка з незадоволеним виразом обличчя, буркнула: «Треба було краще дивитися». Але потім простягнула записку: «Якийсь хлопець знайшов твій гаманець, залишив адресу».
Ганна, не звертаючи уваги на грубість, вибігла на вулицю. Адрес виявився недалеко. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий хлопець з добрими очима. «Добрий день, — видихнула Ганна, — це я втратила гаманець». Він усміхнувся: «Не хвилюйтеся, я його зберіг. Скажіть суму і колір». Ганна описала гаманець — темно-синій, назвала суму до копійки. «Справді твій», — сказав хлопець, простягаючи гаманець. — Мене звати Олексій, а тебе?»
— Ганна, — відповіла вона, відчуваючи, як від полегшення теплішає на душі. — Дякую велике, це всі мої гроші.
Олексій помахав їй у вікно, коли вона йшла, і Ганна подумала: «Треба його подякувати». У вихідний вона з Миколою купила торт і пішла до Олексія. Двері відчинила літня жінка — його бабуся. Олексій, побачивши гостей, зніяковів: «Навіщо так витрачалися?» Але не відмовився, а запросив на чай. Микола, серйозно потиснувши Олексію руку, представився: «Я — Микола». Усі засміялися, і стало тепло, як удома.
За чаєм Ганна дізналася, що Олексій живе з бабусею, батьків втратив, йому двадцять три, відслужив у армії та працює на заводі. Його блакитні очі і щира усмішка змушували Ганну почуватися легко і вільно. Навіть Микола, зазвичай насторожений, уважно слухав Олексія.
Вони почали зустрічатися. Ходили в кіно, гуляли в парку, іноді брали Миколу, який подружився з бабусею Олексія, Марією Іванівною. Ганна хЇхнє життя наповнилося світлом, і кожен новий день приносив щастя, яке вони так довго шукали.
