Доля, захована у втраченому гаманці
Ганна Іванівна витерла руки об фартук і глянула на зачинені двері кімнати онуки. Соломія повернулася з університету в сумному настрої, і бабуся відразу зрозуміла: щось трапилося. «Напевно, з Романом посварилася», — подумала вона, похитуючи головою. Їхні сварки були не рідкістю, але щоразу Ганна Іванівна сподівалася, що молоді владнають справу. Минуло трохи часу, і вона вирішила постукати.
— Соломіє, Соломійко, іди повечеряти, ти ж з пар голодна, — лагідно покликала бабуся.
— Не хочу, бабусю, не хочу… — голос Соломії тремтів, ніби вона стримувала сльози.
Ганна Іванівна привідчинила двері і зазирнула. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі її були почервонілі, хоча сліз уже не було видно. Бабуся увійшла, сіла поруч і обняла Соломію. «Не варті ці хлопці наших сліз, — тихо промовила вона. — Усе в тебе буде добре, серденько».
— Звідки ти знаєш, що я з Романом посварилася? — здивувалася Соломія, витираючи очі.
— А через що ще дівчина в твої роки так переживає? — усміхнулася Ганна Іванівна. — Плюнь, Соломійко, не вартий він того. Знайдеш ще свою справжню любов.
Вона міцніше обняла онуку і задумалась. У її пам’яті виринали далекі роки, сповнені своїх випробувань і радощів. Соломія, притулившись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи, бабусю, про своє життя. Я ж майже нічого не знаю, окрім того, що дідуся не стало сім років тому».
Ганна Іванівна глибоко зітхнула, і її оповідь полилася, як річка, зносячи їх обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Ярослава. Кохання здавалося вічним, але сімейне життя обернулося кошмаром. Мати попереджала: «Ганно, не буде Ярко добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка з сусіднього села сватає тобі Богдана, він надійний». Але Ганна не слухала, вірила в добре серце Ярослава. Через рік він почав пити, сварки стали звичайною справою. Одного разу, не стерпівши, він підняв на неї руку. Ганна, схопивши сина Олега, вибігла з хати і сховалася у батьків. Батько її зустрів Ярослава суворим поглядом: «Ще крок — і пожалкуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Ганна залишилася сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка вже була хворою і самотньою. Тітка прийняла її з Олегом, як рідних, а Ганна піклувалася про неї, доки та не пішла у вічність. Однокімнатна квартира дісталася Ганні. Вона влаштувалася нянею до дитячого садка, куди віддала й Олега. Жили скромно, але в теплі та достатку. Іноді Ганна приносила додому залишки їжі — котлетку, шматочок хліба — все, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Ганна зайшла до крамниці. Розплатившись, вона не помітила, як упустила гаманець із майже усією зарплатою. Дома, виявивши втрату, вона запанікувала: на що тепер жити? Олегу потрібні були нові черевики, а до зарплати — ще місяць. Ганна кинулася назад до крамниці. Продавчиня, огрядна жінка з невдоволеним виразом обличчя, буркнула: «Треба краще дивитися». Але потім простягнула записку: «Якийсь хлопець знайшов твій гаманець, залишив адресу».
Ганна, не зважаючи на грубість, вибігла з крамниці. Адреса виявилася неподалік. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий хлопець із добрими очима. «Добрий день, — видихнула Ганна, — це я втратила гаманець». Він усміхнувся: «Не хвилюйтеся, я його зберіг. Назвіть суму і колір». Ганна описала гаманець — темно-синій, назвала суму до копійки. «Точно твій», — сказав хлопець, простягаючи гаманець. — Мене звати Тарас, а тебе?»
— Ганна, — відповіла вона, відчуваючи, як від полегшення теплішає на душі. — Дякую велике, це всі мої гроші.
Тарас помахав їй у вікно, коли вона йшла, і Ганна подумала: «Треба його подякувати». У вихідний вона з Олегом купила торт і пішла до Тараса. Двері відчинила літня жінка — його бабуся. Тарас, побачивши гостей, зніяковів: «Навіщо так витрачатися?» Але не відмовився, а запросив на чай. Олег, серйозно потиснувши руку Тарасу, представився: «Я — Олег». Всі засміялися, і атмосфера стала теплою.
За чаєм Ганна дізналася, що Тарас живе з бабусею, батьків втратив, йому двадцять три, відслужив у армії і працює на заводі. Його блакитні очі і щира усмішка змушували Ганну відчувати себе легко і вільно. Навіть Олег, зазвичай насторожений, уважно слухав Тараса.
Вони почали зустрічатися. Ходили до кіно, гуляли в парку, іноді брали Олега, який подружився з бабусею Тараса, Марією Гаврилівною. Ганна переживала через різ— Ось так, Соломійко, — закінчила Ганна Іванівна, — життя буває тернистим, але справжнє щастя завжди знайде свій шлях.
