– Олексію, не забудь до вихідних купити “Медовик” та більше фруктів, – нагадала чоловікові Оксана, швидко заглянувши у холодильник.
– А навіщо? У нас що, свято? – здивувався Олексій, крутячи в руках пачку кави.
– Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер житимуть тут, у нашому місті! – промовила Оксана з натиском.
– Як це – “житимуть тут”? У нас же двокімнатна квартира, – ахнув Олексій, відставляючи каву.
– Ну, не в нас, звісно, – розвела руками Оксанка. – Просто мама вийшла на пенсію, одружилася і вирішила переїхати ближче. Щоб онука бачити, допомагати.
Олексій кивнув і пообіцяв усе купити, але всередині нього росла якась тривога. Його теща, Надія Степанівна, завжди викликала в нього моторошний холод. Не жінка – а гора, залізобетонна. Витончена, холодна, з ідеальною зачіскою й начальницьким тоном, вона все життя пропрацювала на залізниці й тримала підлеглих у їжакових рукавицях. І щоразу, коли Надія Степанівна розповідала, як карала провинившихся, Олексій мовчки радів, що не працює під її керівництвом.
А тепер – вона поруч. Невже вся її титанічна енергія прилетить у їхню сім’ю? А якщо втрутиться у виховання Максимка, буде командувати, вказувати, як треба?
Оксана ж була в захваті. Допомога з сином, шкільні справи, уроки – тепер не треба мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», – запевняла вона. Але Олексій відчував, що спокійному життю – кінець.
І ось настала субота. Дзвінок у двері.
– Олексію, мама приїхала! – радісно скрикнула Оксана й кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… й завмерла. На порозі стояли двоє. Поряд із кремезним добродушним чоловіком – невисока, струнка жінка з м’якою посмішкою й короткою світлою стрижкою. Олексій остолбенів. Це ж точно не та сама Надія Степанівна, яку він знав!
Але тут жінка знайомим, але незвично теплим голосом сказала:
– Діточки, як же я за вами сумувала! Олексію, Оксанко, Максимку, вітаю вас, мої дорогі!
Олексій переглянувся з дружиною. А чоловік уже жваво потиснув йому руку:
– Ну вітаю, зятечку! Я Борис Григорович. Сподіваюся, друзями будемо! – й з широкою усмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Надія обійняла доньку, потім онука, і навіть Олексію дісталися обійми. Він стояв, не вірячи в очі.
А на кухні Борис Григорович уже викладав із сумки банки з солінням, копченості й, як то кажуть, пляшечку прозорого. Помітивши погляд Олексія, він засміявся:
– Ну а як же! Ми ж тепер родина. Хочеш, розповім, як із твоєю Надією познайомився?
Виявилося, Борис був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка – і серед перевіряючих була вона. Сувора, строга. Він не знітився, сказав усе як є. Вона спробувала задавити авторитетом – не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, потім кава, потім човен, гриби й кохання. Борис зумів розбудити в Надії не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Максимка зі школи, їздять із ним у село, Надія захопилася рибТепер вони разом забирають Максимка зі школи, їздять із ним у село, Надія захопилася рибалкою, а Олексій усміхався, усвідомлюючи, що іноді навіть найсуворіші серця можуть розтанути від щирої любові.
