Нова теща, нове життя — і жодної тривоги
— Віталію, не забудь до вихідних купити «Медовик» та більше фруктів, — нагадала чоловікові Оксана, швидко заглянувши у холодильник.
— Навіщо? У нас що, свято? — здивувався Віталій, поправляючи пачку кави.
— Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер житимуть тут, у нашому місті! — підкреслила Оксана.
— Як це «житимуть тут»? У нас ж двокімнатна квартира, — зідхнув Віталій, відставляючи каву.
— Ну не в нашій же, — розвела руками Оксана. — Просто мама пішла на пенсію, вийшла заміж і хоче бути ближче до нас. Щоб бачити онука, допомагати.
Віталій пообіцяв усе придбати, але в душі його гризло неспокійна думка. Його теща, Ганна Миколаївна, завжди викликала в нього непідробний трепет. Не жінка — а скеля. Витончена, холодна, з ідеальною зачіскою та начальницьким тоном, вона все життя пропрацювала на залізниці і тримала підлеглих у жорстких рукавицях. І щоразу, коли Ганна Миколаївна розповідала, як карала провинившихся, Віталій мовчки дякував долі, що не потрапив під її керівництво.
А тепер — вона поруч. Чи не на них обернеться її невгамовна енергія? А якщо втрутиться у виховання сина, почне командувати, вказувати, як краще?
Оксана ж була у захваті. Допомога з Ярославом, шкільні справи, уроки — тепер не доведеться мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», — запевняла вона. Але Віталій відчував: спокійному життю прийшов кінець.
І ось настала суботня ранкова година. Подзвонили у двері.
— Віталю, мама приїхала! — радісно скрикнула Оксана й кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… й завмерла. На порозі стояли двоє. Поруч із велетнем із добродушним обличчям — струнка жінка невисокого зросту з лагідною усмішкою та короткою світлою стрижкою. Віталій онімів. Це ж була зовсім не та Ганна Миколаївна, яку він знав!
Але тут жінка незвично тепло промовила:
— Діточки, як я за вами сумувала! Віталю, Оксанко, Ярославе, вітаю вас, мої рідненькі!
Віталій переглянувся з дружиною. А чоловік вже жваво потиснув йому руку:
— Ну здоров, зятечку! Я Василь Григорович. Сподіваюся, поладнаємо! — і з широкою усмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Ганна обійняла доньку, потім онука, і навіть Віталію дісталися обійми. Він стояв, не вірячи у це диво.
А на кухні тим часом Василь Григорович викладав із сумки банки з солінням, копчену рибу й, ясна річ, пляшечку прозорого. Він помітив Віталіїв погляд і засміявся:
— Ну як же! Тепер ми родича. Хочеш, розповім, як із твоєю Ганною познайомився?
Виявилося, Василь був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевіра — і серед начальства була вона. Сувора, неприступна. Він не злякався, сказав усе як є. Вона спробувала пригнітити його авторитетом — не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, потім кава, потім човен, гриби й кохання. Василь розбудив у Ганні не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Ярослава зі школи, їздять із ним у село, Ганна захопилася рибальством, а нещодавно вибирали човен у інтернеті.
— Приїжджайте і ви до нас у село, Віталію, — якось сказала вона. — Усе працювати та працювати… А коли жити?
Коли друг Віталія, Андрій, дізнався, як змінилася його теща, лише зідхнув:
— Оце тобі пощастило. У нас теща ледь не розвалила сім’ю, а в тебе — золото!
І Віталій із ним цілком згоден. Тепер він дивиться на Ганну Миколаївну зовсім інакше. Адже іноді залізне серце просто чекає, поки його хтось розтопить.
