Лист перед приїздом — і ціна спокою
До тридцяти п’яти років Світлана вважала себе щасливою жінкою. Любий чоловік Богдан, син Андрійко і донька Мар’яна, невелика, але дружна родина. Все змінилося, коли Богдана звільнили з заводу. Роботу в місті знайти не вдалося, і він вирішив їхати на заробітки до Чехії.
— Світлано, жартівники запрошують. Платять добре, — сказав він одного вечора.
— А як же ми? Ми тут, ти там. Хіба це родина? — збентежилася вона.
— Це ж ненадовго. Переживемо. Станемо на ноги — і все буде інакше.
Але по-іншому стало не так, як вона сподівалася. Богдан почав приїжджати рідше, все частіше був похмурим і далеким. А одного разу, коли Світлана готувалася до його візиту, вийшла за продуктами й у поштовій скриньці знайшла листа. Від нього.
Вона посміхнулася — подумала, що це слова кохання, ніжності. Лист прийшов у день його повернення. Поклала у сумку, а вдома — розкрила. І обличчя зблідло.
«Світлано, вибач. Не наважився сказати у вічі. Полюбив іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай».
Вона перечитувала знову і знову, не вірячи очам. Сльози стинали горло. У цю мить у кімнату увійшов десятирічний Андрійко.
— Мамо, у тебе духовка палає. Що таке?
Вона схопилася, вимкнула плиту, розмахувала від диму. Нервозно посміхалася синові, а в грудях все горіло від болю.
Через місяць вони розлучилися. Богдан пішов назавжди. Гроші надсилав, але в їхній дім більше не повернувся. Через десять років Світлана дізналася, що він загинув у ДТП. А сама залишилася одна з двома дітьми і хрестом матері.
Минали роки. Світлана не вийшла заміж — не хотіла пускати чужого чоловіка в свій світ. Все її життя — діти. Андрійко виріс, одружився з Дариною. Вони оселилися в його кімнаті, а Світлана з Мар’яною — в іншій. Народився онук Олесь. Але і Дарина, і Мар’яна не поспішали покидати батьківський дім. Він став тісним і напруженим.
Одного дня Мар’яна оголосила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Русланом трохи побудемо у тебе.
— Де? — аж підскочила Світлана. — В одній кімнаті — Андрійко з дружиною та сином, в іншій — ми з тобою. Куди ти ще людей ведеш?
— У нас на кухні диван є. Ти ж не проти?
І Світлана переїхала на кухню. Перша ніч там стала пеклом. А далі — тільки гірше. Крики, сваряння, суперечки між родинами. Хто з’їв ковбасу, хто галасував уночі, хто чий блокнот узяв — усе перетворювалося на скандали.
А потім Світлана помітила округлілий живіт у Дарини.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— Значить, виганяєте?! — спалахнула Дарина.
— Та хто вас виганяє. Але вас уже четверо в одній кімнаті!
— Нехай твоя донька їде, у неї чоловік є! — відповіла Дарина.
— А в тебе теж є! — не витримала Світлана.
Вранці прийшов Андрійко:
— Мамо, ти Дарину образила. Нас виселяєш?
Мар’яна, як на команду, увійшла:
— А ти своєму чоловікові скажи, щоб вам квартиру знайшов!
— Знаєте що! — вибухнула Світлана. — Досить! Виїжджайте усі! І ти, Андрійку, з дружиною та дітьми. І ти, Мар’яно, зі своїм Русланом. Я більше не можу! Набридло. Ви перетворили мій дім на базар, ви не поважаєте ні мене, ні один одного. Годі. На вихід!
Вона сказала це твердо, голосно, без вагань. Навіть сама здивувалася своїй рішучості. Але назад не хотіла. Ані на секунду.
За три дні вони поїхали. Було багато слів: «Ти більше не побачиш онуків», «Ми з тобою не спілкуватимемося». Світлана мовчала.
А ввечері сіла на кухні — сама. Без криків, без сварки. Просто в тиші.
Озирнулася — і вперше за багато років відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше у житті — поїхала відпочивати за кордон.
І хай хтось скаже, що вона думає лише про себе — ні. Вона віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живе для себе. І це правильно.
