До тридцяти п’яти років Оксана вважала себе справді щасливою жінкою. Улюблений чоловік Богдан, син Тарас і донька Соломія — скромна, але міцна родина. Все змінилося, коли Богдана звільнили з заводу. Роботу в місті знайти не вдалося, і він вирішив їхати на заробітки до Чехії.
— Оксано, хлопці кличуть. Платять непогано, — сказав він одного дня.
— А як же ми? Ми тут, ти там. Що це за родина? — збентежилася вона.
— Це ж ненадовго. Перетерпимо. Станемо на ноги — і все буде інакше.
Але сталося не так, як вона сподівалася. Богдан почав приїжджати рідше, частіше був похмурим і відстороненим. І одного разу, коли Оксана готувалася до його приїзду, зайшла до поштової скриньки й знайшла листа. Від нього.
Вона посміхнулася — подумала, що там слова любові, що сумує. Лист прийшов у день його повернення. Занесла додому, розкрила. І в неї все всередині обвалилося.
«Оксано, вибач. Не зміг сказати особисто. Полюбив іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай».
Вона перечитувала знову і знову, не вірячи. Сльози застилали очі. У цю мить у кімнату увійшов десятирічний Тарас.
— Мамо, у тебе духовка палає. Ти чого?
Вона схопилася, вимкнула плиту, почала розганяти дим. Безпорадно посміхалася синові, а в грудях палало від болю.
Через місяць вони розлучилися. Богдан пішов назавжди. Гроші надсилав, але до їхнього дому більше не повернувся. Через десять років Оксана дізналася, що він загинув у аварії. А вона лишилася сама з двома дітьми і тягарем відповідальності.
Минали роки. Оксана більше не виходила заміж — не хотіла приводити чужого чоловіка в дім. Усе її життя — діти. Тарас виріс, одружився з Дариною. Вони оселилися в його кімнаті, а Оксана з Соломією — в іншій. Народився онук Ярик. Але й Дарина, і Соломія не поспішали покидати батьківський дім. Будинок став тісним і напруженим.
Одного разу Соломія заявила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Русланом трохи поживемо у тебе.
— Де? — здивувалася Оксана. — В одній кімнаті — Тарас з дружиною та сином, в іншій — ми з тобою. Куди ти ще людей вестимеш?
— У нас на кухні є диван. Ти ж не проти?
І Оксана переїхала на кухню. Перша ніч там була для неї пеклом. А далі — лише гірше. Крики, сварки, конфлікти між родинами. Хто з’їв ковбасу, хто шумів уночі, хто взяв чийсь блокнот — усе ставало приводом для скандалів.
Раптом Оксана помітила округлий живіт у Дарини.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— Оце значить, виганяєте?! — спалахнула Дарина.
— Та ніхто вас не виганяє. Але вас уже четверо в одній кімнаті!
— Хай твоя донька з’їжджає, у неї є чоловік! — відчепилася Дарина.
— І в тебе є! — не витримала Оксана.
Вранці прийшов Тарас:
— Мамо, ти Дарину образила. Нас виганяєш?
Соломія, ніби за командою, увійшла:
— А ти скажи чоловікові, щоб вам помешкання знайшов!
— Знаєте що! — вибухнула Оксана. — Годі! Переїжджайте всі! І ти, Тарасе, із дружиною та дітьми. І ти, Соломіє, зі своїм Русланом. Я більше не можу! Мені набридло. Ви перетворили мій дім на базар, ви не рахуєтеся ні зі мною, ні одне з одним. Все, досить. На вихід!
Вона сказала це твердо, голосно і без вагань. Навіть сама здивувалася своїй рішучості. Але назад не хотіла. Ані на секунду.
Через три дні вони поїхали. Було багато слів: «Ти більше не побачиш онуків», «Ми з тобою не спілкуватимемося». Оксана мовчала.
А ввечері сіла на кухні — сама. Без криків, без сварок. Просто в тиші.
Вона оглянулася і вперше за довгий час відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше в житті — поїхала відпочивати за кордон.
І нехай хтось скаже, що вона думає лише про себе — ні. Вона віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живе для себе. І це правильно.
