— Більше не можу! — вигукнула Мар’яна, кинувши сумку на диван. — Хочу на море! Лежати, як лелека, на піску цілий день, а вночі — на дискотеку до світанку. Щоб музика, коктейлі й жодної думки про роботу!
Олег усміхнувся. Він давно звик до її емоційних спалахів. Мар’яна була дівчиною непростою: гостроязикою, іронічною, часом колючою, але завжди щирою. Вона не грала ролей, не приховувалася — з нею було легко й весело. Найголовніше — з нею не треба було удавати.
Познайомилися вони кілька місяців тому, і з того часу Олег ніби почав дихати вільніше. Жодних незручних пауз, жодної брехні — лише тепло й відчуття, що він поруч із тим, з ким хоче бути. Назавжди.
— Що трапилося на роботі? — м’яко запитав він, підійшовши ближче.
— Усі просто допекли! «Мар’яна це, Мар’яна те!» — наче інших імен не існує. Сьогодні ледь не відправила директора куди подалі! Якби не стрималася, вже б шукала нову роботу…
— Значить, тобі дійсно потрібен відпочинок, — засміявся Олег. — Можемо махнути кудись, навіть якщо не на море.
— Та куди? Мені в кращому випадку світить лише один вихідний. Який сенс у відпустці на один день?
— А поїдемо в село, до бабусі? Там повітря таке, що від однієї прогулянки висипаєшся. І палянички! Гарячі, тільки з печі…
— В село? — Мар’яна розплющила очі. — Серйозно? Я ніколи не була в селі.
— Як це — ніколи?
— Ну, от так. Усі мої родичі — із міста. Навіть корів у житті не бачила. Тільки на пачці молока.
— Тоді тобі точно треба поїхати! Ти навіть не уявляєш, як там круто. Річка, піч, зорі вночі, ватра…
— Ой, Олеже, мені б твій запал. Чесно кажучи, я поки не готова завойовувати бабусю.
— А даремно. Моя бабуся — золото. Нагодують тебе так, що й рушники вишивані покажуть, чай із м’ятою напоять — і все, ти її полюбиш.
— Ну якщо палянички — це аргумент… — Мар’яна посміхнулася. — Тоді гаразд. Але з однією умовою — якщо мені не сподобається, ти зобов’язаний купити мені новий гардероб. Бо в старий я після бабусиних смаколиків не влізу.
Він сміявся, а вона все ще не знала — сміятися їй чи почати хвилюватися.
Дорога виявилася не з легких. Останні кілометри їхня машина тряслася по розбитій ґрунтівці. Але Олег був спокійний. А от Мар’яна нервувала, визираючи у вікно, чекаючи побачити перекручені хліви, купи гною й гусей, які кинуться на чужака.
Але все виявилося інакше. Село було великим, охайним, із кількома вулицями, магазинами, асфальтом. Навіть корів поки що не було видно. Замість них — босоногі діти, жінки з акуратними зачісками, чоловіки, що сиділи біля воріт і мирно базікали.
Бабуся зустріла їх, немов чекала все життя. Обняла Мар’яну, наче рідну, заметушилася, посадила за стіл. А стіл просто ломився: борщ, вареники, сало, палянички, узвар.
Мар’яна остовпіла. Де та бабуся, що буде мовчати й дивитися з-під лоба? Де той сільський лад, який лякав її з дитинства?
Олег сяяв: він знав, що саме так все й буде.
Після обіду він повів Мар’яну до річки. А там — справжня казка. Вода — прозора, діти плескаються, чоловіки печуть шашлики, жінки розстилають ковдри. Ніхто не свариться, ніхто не поспішає. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Мар’яна заснула, ледь торкнувшись подушки. Ранок розбудив її промінням сонця — бабусині штори були легкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула светр і вийшла надвір. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце щойно піднімалося над обрієм. Десь далеко мукали корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем. Весь простір навколо дихав спокоєм. Мар’яна зняла капці й ступила босою ногою на мокру від роси траву. Стояла й мовчала. Душа очищалася.
— Я тебе вже загубив, — почулося позаду Олегове слово.
— Я прокинулася… Вийшла. Тут так тихо, так легко… Я ніколи не відчувала такого затишку.
— Сподобалося?
— Дуже. Ми ще приїдемо?
— Звісно. Ще не раз.
Мар’яна міцно обняла його. Усередині нісся щастям. Їй більше не хотілося на море. Вона знала: свій спокій, своє натхнення вона знайшла саме тут. І повертатиметься ще не раз — туди, де навчаєшся дихати наново.
