Коли родина стає чужою
— Олесія, дзвонив Юрко, — Микола зайшов у кухню. — У суботу він з Мар’яною збираються приїхати. Тільки вдвох. Хоче поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — хмикнула Олеся. — Щодо дачі, не сумніваюся. Готуйся, буде «по-родинному справедливий» перерозподіл.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Ганни. Вона залишила Миколі й Олесі двокімнатну квартиру у центрі Києва та дачу під Вишгородом. Чотири роки вони за нею діставали — привозили їжу, возили по лікарях, двіріч відправляли до санаторію. Решта родичів — Юрко й Мар’яна — лише користувалися: літом відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди вивезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій Юрко й Мар’яна стояли біля порогу. Привіталися сухо, без усмішок. Сіли у вітальні, і Юрко одразу взявся за головне:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — ну й добре. Але дача… Ми за нею приглядали. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не приглядали, — спокійно сказала Олеся. — Ви там жили влітку. А коли тітці було погано — жоден з вас навіть не подзвонив.
— А ти не втручайся, — промовила Мар’яна.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Ганни. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати помідори, другий — привезти дітей, третій — випити кави. Усе.
— Ну й що? Ми ж родина! — обурилася Мар’яна. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Микола. — Ми наведемо там лад і виставимо на продаж.
— Ну й хай вам гречка цвіте! — буркнув Юрко. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня пролунав дзвінок:
— Ти що наробився?! — кричав Юрко. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Звичайно. І хвіртка, і вхідні двері. Треба було попереджати. У суботу ми заїдемо туди з Олесею — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Ах ви ж…
Микола спокійно поклав трубку. Олеся навіть не здивувалася:
— Молодець, що замки змінив. Не зроби б цього — нічого б не лишилося.
Дачу вони продали. Продали й свою стару квартиру. Купили нову, трикімнатну, у житловому комплексі біля Дніпра. До пляжу — десять хвилин машиною. Соломія залишилася у міській квартирі тітки — вчилася в університеті. Микола влаштувався на роботу в порт, Олеся викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але ненадовго. Вже у березні телефон дзвонив безперервно. «Родичі» раптом згадали про Миколу. Першою подзвонила Мар’яна:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі нема, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на житло у Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Або озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олесі до вас їздили!
— Батьки. А не шваґри з дітьми й онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не хвилюйся. З травня по вересень про нас згадують усі. А от у листопаді й літку — тиша.
Саме цю тишу Микола й Олеся цінували найбільше.
