Спадок біля моря — коли рідні стають чужими
— Тетяно, дзвонив мій брат Ігор, — сказав Михайло, заходячи у кухню. — Він із Мар’яною збираються заїхати до нас у суботу. Тільки удвох, без дружин. Каже, хоче поговорити на серйозну тему.
— Цікаво, про що ж це він так поважно, що навіть без дружин і дітей? — примружила очі Тетяна. — Хоча, стривай, не гадай. Я й так знаю. Щодо спадщини. Минуло два місяці — ось вони й дозріли.
Михайло мовчки кивнув. Він і сам відчував це з того моменту, як тітка Оля переписала на них із Тетяною та їхньою донькою Соломією квартиру в центрі міста і дачу під Києвом. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли вона захворіла. Інші ж родичі тільки приїжджали влітку на дачу, а коли старенька просила відвезти її туди подихати свіжим повіттям — усі були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Ігор і Мар’яна з’явилися на порозі. Без зайвих прелюдій сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про дачу, — одразу заявив Ігор. — Квартиру — гаразд, нехай ваша. Але дача… За нею весь цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Тетяна. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. І, до речі, коли тітка вас кликала — ви жодного разу не приїхали.
— А що, нам із нею возитися? У нас діти, онуки, робота! — спалахує Мар’яна.
— Зате претензії тепер у вас є, — промовив Михайло. — Дивно, правда?
— Ви хоть на дачу її вивозили? — з їдкотою кинула Мар’яна.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Тетяна. — І ми в заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Ігор. — Ради якихось метрів у розвалюючомуся будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це розвалини — то чого ж ви за них так тримаєтеся? — спокійно парирував Михайло.
Наступного дня роздався дзвінок.
— Ти що, Михайле?! Ми приїхали з Віталіком за своїми речами на дачу — а там замки поміняні!
— Так. І на воротах, і в будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Тетяною — заїжджайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши слухавку, Михайло обернувся до дружини.
— Ти як здогадалася, що вони ринуть туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Якби не змінив замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Продавши і свою стару квартиру, купили трикімнатну в Одесі, у новобудові біля самого моря. До пляжу — десять хвилин машиною.
Донька Соломія залишилася жити в міській квартирі тітки Олі, навчаючись на другому курсі. Михайло влаштувався працювати в порт, Тетяна — викладати в найближчій школі. Здавалося б, почалося спокійне, нове життя. Але не тут-то було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «рідних». Першою подзвонила Мар’яна:
— Ви нас позбавили дачі, тепер їхати нікуди. Тому збираємося до вас у липні. Усе наше родинство й онука Ігоря з нами.
— Мар’яно, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі в Одесі бачила?!
— Не бачила. Але якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте де дешевше. А сюди не треба. Ми не приймаємо гостей.
— Тобто свекру зі свекрухою ви прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Тетяни. Якби наші батьки були живі — їм ми теж не відмовили б. Але п’ятеро дорослих і діти на два тижні — ні, дякуємо.
— Ось побачиш! Залишитеся самі — ніхто й не згадає про вас!
— Не хвилюйся. З того часу, як ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що хватило б на два будинки. Усі згадують про нас саме з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найціннішою частиною життя.
