Коли родина стає чужою
— Оленко, дзвонив Юрко, — зайшов у кухню Михайло. — У суботу вони з Іринкою збираються завітати. Лише вдвох. Хочуть поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — усміхнулася Ольга. — Щодо дачі, не сумніваюся. Готуйся, буде «по-родинному справедливий» поділ.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Ганни. Вона залишила Михайлу та Ользі двокімнатну квартиру в центрі та дачу під Києвом. Чотири роки вони за нею доглядали — возили їжу, водили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Решта родичів — Юрко та Іринка — лише користувалися: влітку відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди вивезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій годині Юрко й Іринка стояли біля порогу. Віталися сухо, без усмішок. Сіли у вітальні, і Юрко одразу заговорив:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — гаразд. Але дача… Ми за нею стежили. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не стежили, — спокійно сказала Ольга. — Ви там жили влітку. А коли тітка хворіла — жоден з вас навіть не подзвонив.
— А ти не втручайся, — проказала Іринка.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Ганни. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати помідори, другий — привезти дітей, третій — випити кави. Усе.
— Ну й що? Ми ж родина! — обурилася Іринка. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Михайло. — Ми наведемо там лад і виставимо на продаж.
— Ну й хай вам гречкою дорога! — буркнув Юрко. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня пролунав дзвінок:
— Ти що робиш?! — кричав Юрко. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Звичайно. І ворота, і вхідні двері. Треба було попередити. У суботу ми заїдемо туди з Ольгою — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Ох ви ж…
Михайло спокійно поклав трубку. Ольга навіть не здивувалася:
— Ти молодець, що замки змінив. Якби не зробив — нічого б не лишилося.
Дачу вони продали. Продали й свою стару квартиру. Купили нову трикімнатну у житловому комплексі біля Дніпра. До пляжу — десять хвилин машиною. Наталка залишилася у міській квартирі тітки — навчалася в університеті. Михайло влаштувався у порт, Ольга викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але ненадовго. Вже у березні телефон дзвонив безперервно. «Родичі» раптом згадали про Михайла. Першою подзвонила Іринка:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі нема, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на житло у Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Чи озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Ольги до вас їздили!
— Батьки. А не шваґри з дітьми та онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не переймайся. З травня по вересень про нас згадують усі. А ось у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Михайло й Ольга цінували найбільше.
