Дві дівчинки-сироти й один щасливий дім — як доля все розставила на свої місця
Оксана і Соломія їхали автобусом у спокійне село. Вийшли на зупинці, пройшлися трохи — і ось потрібна адреса. У дворі гомін, пахло святковою стравою — хтось готувався до дня народження. Дівчата зупинилися біля калітки, і за мить до них вийшов чоловік.
— Дівчатка, це до нас? — з доброю усмішкою запитав він. — До кого ж вас Бог приніс, красуні?
— Нам потрібен Михайло Степанович, — відповіла Соломія.
— Ну, це ж я, — здивовано підніс брови чоловік. — Ви з сільради? Чи звідки?
— Ні, — сказала Соломія, дивлячись у вічі Оксані. — Це моя подруга Оксана. Оксанко, покажи фото.
Оксана дістала акуратно складене зображення й подала йому. Михайло довго дивився на фотографію, потім підвів очі на Оксану. Його обличчя мінялося на очах.
— Це твоя донька, — тихо промовила Соломія.
Михайло завмер.
— Донька?..
Історія почалася задовго до цієї зустрічі. Дві зовсім різні дівчинки, Оксана і Соломія, познайомилися в дитячому будинку. Вони потрапили туди в один день і відразу опинилися поруч. Обидві — сироти через дорослих і життєві обставини.
Соломія втратила матір, яка хоча й не бідувала, але обожнювала гулянки — галасливі компанії, сумнівні романи. Батька вона не знала, але той регулярно переказував гроші. Родичі дівчинку забрати відмовилися. Після смерті матері залишилася лише стара хатина й дорога до інтернату.
Оксана жила з бабусею. Мати померла під час пологів, а батько… про нього бабуся знала, але ніколи не шукала. Він завів іншу сім’ю, і ніхто навіть не здогадувався, що десь у нього є дочка. Коли бабусі не стало — Оксана теж опинилася в дитбудинку.
Там їх поселили поряд. Вони відзнайшли спільну мову, але з іншими дітьми так і не зблизилися. Часто захищали одна одну, часто — сварилися з іншими. Це робило їх ще ближчими.
Після випуску вони разом зняли кімнатку й пішли в училище. Саме тоді виникла ідея — спробувати знайти своїх батьків.
Батько Соломії був у справі — його дані були в соцслужбах. Складніше було Оксані. Але завдяки старим фото і напису на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпитування, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Соломії. Великий будинок, високий паркан. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі ще гірше. Він з’явився лише через кілька годин. Розмову було короткою і жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. В мене сім’я, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Соломія відправила його куди подалі й розплакалася.
— Все, тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Поїдемо до твого батька.
Адресу знайшли швидко. У дворі готувалися до ювілею. Михайло Степанович був у гарному настрої. Коли побачив фото і почув: «Це ваша донька» — його обличчя похмурішало, потім стало збентеженим.
— А ти… на матір не дуже схожа. Але… щось є. Степановичу! Поклич бабусю!
— Хто це? — із хати вийшов підліток.
— Біжи, клич!
З’явилася літня жінка, але жвава й сяюча.
— Що знов сталося, Михайле?
— Мамо, тільки не лякайся… Це… моя донька. Твоя онука.
— Господи! Невже?! Оце радість! Дівчата, заходьте. Чого ви надворі? У мене ж сьогодні ювілей — 70 років!
Оксану й Соломію зустріли з розпростертими обіймами. Бабуся відразу знайшла старі фото, і сумнівів не лишилося — подобДолі було завгодно, щоб дві самотні серця знайшли не просто рідних, а справжню родину, де кожен момент тепер був наповнений теплом і сміхом.
