Спадок біля моря — коли рідні стають чужими
— Ганно, дзвонив мій брат Богдан, — промовив Олексій, заходячи до кухні. — Він із Яриною збираються заїхати до нас у суботу. Тільки вдвох, без чоловік дружин. Каже, хоче серйозно поговорити.
— Цікаво, про що ж це він так серйозно, що навіть без дружин і дітей? — примружилася Ганна. — Хоча, ні, не гадай. Я й так знаю. Про спадок. Минуло два місяці — і ось вони дозріли.
Олексій мовчки кивнув. Він сам це відчував з того моменту, як тітка Марія переписала на них із Ганною та їхньою донькою Софійкою квартиру в центрі Києва і дачу під Ірпенем. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли вона захворіла. Інші ж родичі — лише приїжджали влітку на дачу, а коли стара просила відвезти її туди подихнути повітрям — усі були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Богдан і Ярина з’явилися біля дверей. Без зайвих передмов сіли у вітальні.
— Ми поговорити про дачу, — одразу почав Богдан. — Квартира добре, нехай ваша. Але дача… За нею весь цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Ганна. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. І, до речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто б із неї возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Ярина.
— Зате претензії тепер у вас є, — сказав Олексій. — Дивно, правда?
— Ви хоть на дачу її вивозили? — їдко кинула Ярина.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Ганна. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Богдан. — Ради якихось метрів у розвалюючомуся будинку ви сваритеся із родиною?
— Якщо це руїни — чого ж ви за них так тримаєтеся? — спокійно парирував Олексій.
Наступного дня роздався дзвінок.
— Ти що, Олексію?! Ми приїхали із Віктором за своїми речами на дачу — а там замки поміняні!
— Так. І на воротах, і в будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо із Ганною — заїжджайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши трубку, Олексій повернувся до дружини.
— Ти як здогадала, що вони помчать туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Не змінив би замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Продавши і свою стару квартиру, купили трикімнатну в Одесі, у новому будинку біля самого моря. До пляжу — десять хвилин на авто.
Донька Софійка залишилася жити в міській квартирі тітки Марії, навчаючись на другому курсі. Олексій влаштувався працювати в порт, Ганна — викладати в найближчій школі. Здавалося б, почалося спокійне, нове життя. Але не тут-то було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «рідних». Першою подзвонила Ярина:
— Ви нас дачі позбавили, тепер їхати нікуди. То збираємося до вас у липні. Уся наша родина й онук Богдана з нами.
— Ярино, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете віддохнути — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі в Одесі бачила?!
— Не бачила. Але якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте де подешевше. А сюди не треба. Ми гостей не приймаємо.
— Тобто батьків дружини ви прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Ганни. Якби наші батьки були живі — їм ми теж не відмовили б. Але п’ятеро дорослих і діти на два тижні — ні, дякуємо.
— Ось побачиш! Залишитеся самі — ніхто й не згадає про вас!
— Не турбуйся. Відтоді як ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що вистачить на два будинки. Усі згадують нас саме з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найдорожчою частиною життя.
