**Занадто дорога брехня**
Я мив у ванній кімнаті, коли в квартиру раптом увірвався Дмитро — з перекрученим від люті й паніки обличчям.
— Що ти наробила?! — гаркнув він, грюкнувши дверима.
Я миттєво випрямився й вийшов у коридор.
— Що трапилося?! — здивувався я, не розуміючи його стану.
— Навіщо ти до неї ходив?! — Дмитро гаркнув мені прямо в обличчя.
— До кого? — я розплющив очі.
— До Ольги! Я ж тебе попереджав! Благав не втручатися!
— Дімо, ти можеш нормально пояснити, що сталося?
— Ти їй сказав?! Про нас?! — Він важко дихав, витираючи піт з чола.
— Так, сказав. І вона мене зрозуміла, уяви собі. Промовила, що не заважатиме нашому щастю. А я вже дивлюсь весільні костюми — глянь, яка краса!
— Костюм? Весілля?! — Дмитро скривлено засміявся. — Ти взагалі при собі?
— Я гадав, ти подякуєш мені, — щиро відповів я. — Адже я зробив усе, щоб тобі не довелося мучитися. Ти ж казав, що вона слабка, що вона розсиплеться, коли ти підеш. Але вона виявилася сильною. Сама тебе відпустила.
Дмитро повільно впав у крісло, потім підвівся й подивився на мене так, ніби бачив уперше.
— Ти не розумієш… — Він не договорив, схопив сумку й вийшов, не зачинивши двері.
Він не міг піти від Ольги. Ні зараз, ні колись. Бо це вона витягла його зі дна, коли в гаманці у нього ледве залишалося п’ятсот гривень. Вона дала йому все: роботу, дах над головою, авто, статус. Те, про що він тільки мріяв, поки жив із другом у комуналці.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, шкодував на їжу, щоб раз на місяць сходити у кав’ярню. Дівчата дивилися на нього, але все якось минало — або вони самі знімали кімнати, або їздили електричками з передмість. А йому хотілося іншого — гарного життя, достатку, смаку успіху.
Так він опинився у фітнес-клубі — по безкоштовному пробному відвідуванню. І там його погляд зачепив Ольгу. Статна, доглянута, впевнена в собі. Старша на десять років, але з таким шармом, якому неможливо було протистояти. А головне — при грошах. У неї була власна справа.
Він робив усе, щоб «випадково» зустрічати її частіше. Одного разу Ольга сама запропонувала йому роботу — із зарплатою вдвічі вищою. Потім — житло. Потім — машину. Потім — він уже прокидався в її квартирі, їздив її авто, працював у її компанії. За нього все вирішили. Залишилося лише погоджуватися.
Але звичка до доброго життя породила в ньому невдячність. Він почав вважати, що гідний більшого. Так у його житті з’явився я — молодий, яскравий, вільний. Ми бачилися потай. Я знав про Ольгу й хотів, щоб він пішов. Він тягнув.
А коли я сказав, що вагітний, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. Тоді я — пішов до Ольги.
Але Ольга не плакала. Не влаштовувала сцен. Вона спокійно вислухала, подякувала й сказала:
— Якщо у вас буде дитина, вона повинна бути з вами. Я не заважатиму. Ані хвилини.
Коли Дмитро повернувся додому, валізи стояли біля дверей. Ольга вручила йому ключі й побажала щастя. Він мямлив, що я все вигадав, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без машини, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов під вечір. Через два тижні влаштувався у магазин — з пафосною посадою «менеджер залу», а насправді пояснював покупцям, чим один диван відрізняється від іншого. Мене він заблокував, написавши у останньому повідомленні: «Розбирайся сам».
Він не почувався винним. Для нього винні були всі — жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він сам.
А я невдовзі дізнався, що тест був хибним — вагітності не було. Але образа залишилася.
— Я йому вірив, — ридав я другові. — А він мене використав.
— Брат, ти дорослий чоловік, — похитав головою друг. — І віриш у казки? У «хлопця, на якому тримається вся компанія»? Ну не будь Буратіно у штанях.
— А я повірив…
— Ось саме. І даремно.
