Олег увійшов у кімнату, де дружина дивилася серіал, і спокійно промовив:
— Мені дзвонив брат. Каже, що вони з Марічкою хочуть у суботу приїхати. Треба поговорити.
— Чудово! Ти ж знаєш, я завжди рада гостям, — усміхнулася Оксана.
— Але він додав, що розмова буде серйозна, — Олег глянув на дружину з легким напруженням. — Лише вдвох, без дружин.
— Ти не здогадуєшся, про що йтиметься? — Оксана відчула тривогу.
Олег замовк, опустив очі… І тут усвідомив: все через спадщину.
Два місяці тому Олег і Оксана оформили право на спадок. Тітка Софія, старша сестра їхньої матері, не мала дітей і все життя прожила самотньою, але сильною жінкою. Коли здоров’я почало підводити, вона звернулася по допомогу до небожів. Лише Олег і Оксана піклувалися про неї — возили по лікарях, купували ліки, платили за сидівку, відвезли до санаторію. Інші родичі — лише листівку на свята надсилали.
Не дивно, що тітка Софія залишила все їм: і двокімнатну квартиру у центрі Києва, і затишну дачу під Ірпенем.
Суббота. Марічка та Богдан приїхали вчасно. Без усмішок, без зайвих слів. Сіли у вітальні й одразу до справи:
— Гаразд, тітка залишила вам квартиру. Але дача — це вже занадто, — почав Богдан.
— Ми ж за нею доглядали! — підхопила Марічка. — Косили траву, поливали квіти. Ми з дітьми там кожне літо жили.
— А тітку хоч раз вивозили на дачу? — спокійно запитала Оксана. — Хоча б раз виконали її прохання? Вона ж вас благала відвезти її подихати свіжим повітрям…
— Ну, у нас свої клопоти. Діти, робота… — пробурчала Марічка.
— Саме тому тітка і прийняла своє рішення, — тихо сказав Олег.
— Ви її просто обдурили! — не витримав Богдан. — Ти що, не чоловік, якщо з родичами поділитися не можеш?!
— А ти чоловік, якщо за стару халупу б’єшся? — спокійно, але різко відповів брат.
Гості пішли злі. Але вранці задзвонив телефон.
— Олегу, ти що, замки на дачі змінив? — люто кричав Богдан. — Ми з Романом приїхали за своїми речами, а зайти не можемо!
— Змінив. Бо не попередили. Приїжджайте наступної суботи — будемо розбирати. Заберете своє, — відповів Олег і поклав слухавку.
— Ти ж як знала? — здивовано глянув він на дружину.
— Ти своїх родичів не знав? Якби ти замки не змінив, вони б і меблі вивезли. Не сумнівайся.
Через місяць вони продали і дачу, і свою трикімнатну. Купили просторих апартаментів біля моря — у Ялті. Затишний двір, школа поруч, роботу знайшли швидко: Олег влаштувався до порту, Оксана — до початкової школи.
А донька — Соломія — залишилася жити у тіткиній квартирі, вчилася в університеті.
Здавалося, життя налагодилося. Але з березня почалися нескінченні дзвінки.
— Дачі у вас більше немає, — казала Марічка по телефону. — Тому ми всією родиною до вас. На початку липня. І Іванову онучку теж візьмемо!
— Бронюйте готель, — спокійно відповів Олег. — Ми тут живемо, а не відпочиваємо. І гостей не чекаємо.
— А твоя теща з тестем у вересні в вас жили! — обурилася Марічка.
— Бо це батьки моєї дружини. Наших теж прийняли б, якби були живі. А для всієї вашої отари у нас умов немає.
— Ви егоїсти! — кинула вона. — Пам’ятай, брате, раптом тобі допомога знадобиться. А родичів — немає!
— За цей рік стільки родичів знайшлося — як грибів після дощу. І згадують про нас виключно з травня по вересень. Так що не бійся, родичів нам вистачить, — усміхнувся Олег.
І поклав трубку.
