Бабуся Галя сиділа за кухонним столом і в’язала теплі шкарпетки — акуратно, петелька за петелькою. За паспортом вона була Галиною Іванівною, але на селі всі кличуть її просто Галею — по-рідному, по-сусідськи.
У хаті стояла зимова тиша, тільки тріщав радіоприймач на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабуся підвела очі — й завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, біла борода, хутряна облямівка — усе як треба.
— Добривечір, Галю! — з усмішкою привітався він. — Гостя приймеш?
Галя поправила окуляри, вдивлялася у гостя, у його мішок і чоботи й остовпіло видихнула:
— Господи, щоб ти справді?… Та звідки б таке взялося?..
— Як звідки? — засміявся дід. — Адже сьогодні ж 31 грудня! Увесь народ Новий рік зустрічає. От і я до тебе — з подарунком.
— Та кому я потрібна, стара? Дітям би привітання, віршики послухав. А я що? Баба, усі подарунки вже давно передивлялася.
— Діток нині в селі — на пальціх перелічиш. А от твої шкарпетки — ото теплі, — кивнув на в’язання. — Отже, і ти подарунок заслужила.
— Та добре, коли вже прийшов, давай, даруй, — усміхнулася бабуся. — Тільки я тобі віршів не читатиму, спину зловило, ледве ходжу.
— Тоді розкажи, що доброго зробила цього року.
— Та що я… — задумалася Галя. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. Овочі роздала. Може, й не від доброти, а просто робити нічого.
— Не скромничай. Ось це й добро — коли робиш щось безкорисно.
— А мій дід, між іншим, десь блукає. Пішов зранку — і ні слуху.
— Та я й до нього заскочити збирався. Ну що, усе такий же жарітник?
— Ще який! По сусідах ходить, байки торочить, пісні співає. Усіх веселить, щоб не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як думаєш? — усміхнулася Галя. — Ми з ним півстоліття разом. Вдаємо, що погано чуємо, що не все розуміємо й не все бачимо. І не сваримось. А навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку — м’яку, вовняну, з візерунком і блиском.
— Ось, тримай. Накинеш — і літ на десять молодшою станеш.
— Краса ж яка! — засяяли очі бабусі. — Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
— Дякуй чоловікові, — підморгнув дід. — Це він листа мені написав.
Вийшов у сіни, скинув кожух, шапку й сховав у скриню.
— Ех, Галю моя… — пробурчав він. — Не пізнала рідного голосу. Чи вдає, що не чула?
А бабуся вертілася перед дзеркалом у новій хустині й шА потім тихо посміхнулася, бо зрозуміла, що чудо — це не лише подарунки, а й ці маленькі таємниці, які роблять їхнє життя таким теплим.
