Бабця Ганна сиділа за кухонним столом та в’язала теплі шкарпетки — акуратно, петля за петлею. За паспортом вона була Ганною Степанівною, але в селі всі її кликали просто Ганна — по-своєму, по-рідному.
У хаті панувала зимова тиша, лише тріщав радіоприймач на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабця підвела очі — й завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, біла борода, хутряна облямівка — усе, як належить.
— Добрий вечір, Ганнусю! — усміхнувся він. — Гость приймеш?
Ганна поправила окуляри, уважно розглянула гостя, його мішок і чоботи й здивовано видихнула:
— Господи, та невже це справді ти? Звідки ж таке?..
— А як же? — засміявся дід. — Сьогодні ж 31 грудня! Усі зустрічають Новий рік. От я й до тебе — з подарунком.
— Та навіщо я тобі, старе? Краще б дітям радість зробив, віршики послухав. А я? Бабця, яка вже давно всі дива пережила.
— Дітлахи тепер у селі — по пальцях перелічити. А ось твої шкарпетки — які теплі, — кивнув на в’язання. — Значить, і ти подарунок заслужила.
— Ну добре, коли вже прийшов, давай, даруй, — усміхнулася бабця. — Тільки вірші тобі читати не буду, поперек болить, ледве рухаюся.
— Тоді розкажи, яке добро в цьому році вчинила.
— Та що я… — задумалася Ганна. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. З городу вродило — поділилася. Може, і не від доброти, а просто робити нічого.
— Не скромничай. Оце й є добро — коли робиш щось із щирого серця.
— А мій дід, між іншим, десь гуляє. Пішов зранку — і ні слуху.
— Так я ж до нього теж мав зайти. Ну що, все такий же жартівник?
— Ще й який! По сусідах ходить, байки розповідає, пісні співає. Людей веселить, щоб не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як думаєш? — усміхнулася Ганна. — Ми з ним піввіку разом. Вдаємо, що глухуваті, що не все чуємо і не все бачимо. І не сваримось. А навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку — м’яку, вовняну, з візерунком і блиском.
— Ось, тримай. Надягнеш — і на десять років молодша будеш.
— Яка ж краса! — засяяли очі бабусі. — Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
— Дякуй чоловікові, — підморгнув дід. — Це він мені листа написав.
Вийшов у сіни, зняв кожух, шапку й сховав у скриню.
— Ох, Ганнусе моя… — пробурмотів він. — Не впізнала рідного голосу. Чи вдає?
А бабця крутилася перед дзеркалом у новій хустці й шепотіла:
— Ось так і живемо, Івасю… Ніби й не знаємо. А ж знаємо. Просто любимо по-своєму. А диво — у цьому…
