Щоденник Тетяни Іванівни: як мати знайшла компроміс
Сьогодні був важливий день — мій син Дмитро повинен був привести до нас свою наречену. Я зранку метушилась на кухні, готувала святковий стіл, продумала кожну дрібницю. Оленка справила гарне враження — лагідна, чемна, вихована. Посіли обідати, розговорились. Але після вечері Дмитро пішов провести її додому і повернувся з похмурим обличчям.
— Сину, що сталося? — зтривожилась я.
— Все, мамо. Весілля не буде. Оленка розірвала заручини, — приглушено відповів він.
— Як так? Чому?
— Через тебе, мамо…
У мене перехопило дух. Невже це правда?
Пізніше я, ледве стримуючи сльози, дзвонила подрузі Марії:
— Марусю, приїжджай… Не знаю, як жити далі. Я заважаю власному синові, краще б мене й не було.
— Годі нісенітниці! — різко перервала вона. — Чекай, скоро буду.
Ми з Дмитром мешкали вдвох у невеликій орендованій квартирі. Власного житла не було, родичів, що могли б допомогти — теж. Син виростав на очах, вступив до університету, а я працювала на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Жили бідно, але дружно. Одне мене турбувало: Дмитро довго не мав серйозних стосунків. А мені so much хотілося онуків…
Тому, коли в його житті з’явилася Оленка, моє серце наповнилось надією. І ось, через півроку, він повідомив: вони подали заяву до ЗАГСу.
Я готувалась до їхнього візиту, як до свята. Оленка справді сподобалась. Але під час вечері вона раптом запитала:
— А ви, Тетяно Іванівно, тут довго ще житимете?
— Як то? Я тут живу.
— У цій квартирі?.. — здивувалась вона.
— Так. З Дмитром.
— Зрозуміло… Вибачте, я просто не знала.
Розмова закінчилась, але в дівчини щось змінилось. Наступного дня вона відмовилась зустрічатись з Дмитром, а потім і зовсім скасувала весілля. Причина — не готова жити з його матір’ю.
— Я для них тягар, Марусю! — схлипувала я. — А я б тільки допомагала: і по господарству, і з дитиною… Адже вона ж у положенні!
— Послухай, — суворо сказала подруга. — Синові треба будувати своє життя. Ти ж сама через це пройшла. Він чоловік, має бути главою родини, а не жити з мамою до старості.
— Але я сама не впораюсь. Ні нормальної пенсії, ні роботи…
— Значить, впораєшся. Усі справляються. І ти зможеш. Головне — не заважати їхньому щастю. Хочеш — матимеш онука, дружню родину і подяку сина. Не захочеш — втратиш усе.
Я наважилась. Наступного дня ми з Марією пішли до Оленки.
— Дякую, що прийшли, — сказала вона після довгої розмови. — Я б сама не наважилась. Але… Дякую вам. І знайте: ми вас ніколи не покинемо. Якщо щось — допоможемо.
— Ми?.. — здивовано перепитала я.
— Так. Я лишаюсь з Дмитром. Я його люблю. Але житимемо окремо. Дякую, що ви це зрозуміли.
Весілля все ж відбулось. Дмитро переїхав до Оленки. А коли народився їхній син, вона сама запропонувала мені пожити в них: їй потрібна була допомога.
Тепер я доглядаю онука, готую смачні обіди, і одного разу Оленка підійшла до мене та сказала:
— Дякую вам, мамо… Навіть не уявляю, як би ми впорались без вас.
