— Нас Олег і Марійка запросили у гостину, — оголосив Ігор за вечерею, навіть не глянувши на дружину. — Завтра йдемо.
— Може, спекти щось? Наприклад, яблуневий пиріг? Неприємно з порожніми руками приходити, — запропонувала Оксана.
— Не треба. Марійка дуже добре готує, — махнув рукою чоловік. — Хай буде вино й фрукти, цього достатньо.
Оксана кивнула, але всередині в неї закипіло. Так, вона не шеф-кухар, до того що зараз часу немає — маленький син, усі клопоти на ній. Але ж вона й старається, і готує, і прибирає. Просто не всім це варто помічати.
Марійку вона бачила лише раз — на корпоративі, і то мельком. А тепер — йти в гостину, ніби за наказом, ще й з прозорими натяками на те, що чужі дружини кращі.
У суботу ввечері Оксана гарно вдягнулася, зачесала волосся — усе ж приємно вийти до людей. Залишили сина у бабусі й поїхали.
Квартира в Марійки й Олега справді була ідеальною. Скрізь блиск, затишність, пахло смаженою куркою й свіжим хлібом. Оксана непомітно озирнулася — у них теж дитина, але жодної іграшки, ані крихти на підлозі. І Марійка виглядала так, ніби щойно з салону краси.
— У вас так затишно! — ввічливо сказала Оксана.
— І чисто, — підхопив Ігор. — Не те, що в нас. Оксанко, ось з кого треба брати приклад!
Усі засміялися, крім Оксани. Їй стало боляче. Вона зникла усмішку й стиснула губи. Хотілося піти негайно, але ввічливість не дозволяла.
За столом розмова йшла легко, поки Ігор не почав захоплюватися Марійкою: і готує чудово, і виглядає ідеально, і сорочки чоловікові прасує.
— Оце дружина! — вигукнув він. — Отаку б мені!
— А я? — не витримала Оксана.
— Ну що ти, ти теж нічого… просто Марійка — еталон. Не ображайся.
Оксана встала й пішла у ванну. Зачинилася й заплакала. Він порівнює. Принижує. А вона — усе для нього.
Вона повернулася до столу, вдаючи, що все гаразд.
Але тут втрутилася сама Марійка.
— Ігорю, якщо тобі так подобається, як я виглядаю, може, візьмеш приклад з Олега? Він сидить із сином, коли я ходжу у спортзал, до косметолога чи просто по магазинах. А ти залишаєш Оксану саму й ще й скаржишся?
Ігор зніяковів, але спробував пожартувати:
— Ну… не всім же бути такими досконалими.
— Оксана теж могла б бути ідеальною, якби не тягнула все сама, — не заспокоювалася Марійка. — Може, якби ти інколи допомагав, у вас би був порядок і сили на себе.
— Що це, ви на мене напали? — роздратовано спитав Ігор. — Я просто зробив комплімент!
— Ні, ти принизив дружину. Весь цей час. А компліменти мені — не привід ображати Оксану, — різко сказав Олег. — Ти навіть не зрозумів, як їй було важко це слухати.
— Оксано, скажи їм! — звернувся до дружини Ігор. — Поясни, що все нормально.
Вона подивилася на нього. Усміхнулася, але очі були пусті.
— Ні, Ігорю. Все не нормально. Ти мене принижуєш. Постійно. Я втомилася.
— То тепер ти проти мене?! — прошипів він. — Ходімо звідси. Ганьба.
— Якщо що, телефонуй, — тихо сказала Марійка, коли Оксана прощалася.
У таксі Ігор зірвався на крик. Удома продовжив. Вже зі звинуваченнями: «Це вони тебе налаштували! У нас усе було гаразд!»
Але Оксана не кричала. Не виправдовувалася. Вона просто готувалася до ранку — до моменту, коли подасть на розлучення.
Через місяць вона вже працювала. Сина взяли до садочка. А вона зітхнула з полегшенням. Тепер їй було легше. Ніхто не порівнює. Ніхто не дорікає. І вона більше не боїться тиші у квартирі. Тиша — не порожнеча, а свобода.
