“Ти ж нічого не встигаєш!”: один вечір відкрив Марії очі на всю правду
— Нас Олег і Оленка запросили в гості, — повідомив Іван за вечерею, навіть не глянувши на дружину. — Завтра йдемо.
— Може, спекти щось? Шарлотку, наприклад? Невічливо з порожніми руками йти, — запропонувала Марія.
— Не треба. Оленка чудово готує, — відмахнувся чоловік. — Нехай буде вино й фрукти, цього достатньо.
Марія кивнула, але всередині в неї закипіло. Так, вона не майстер-кухар, та й часу зараз немає — малий син, все на ній. Але ж і старається, і готує, і прибирає. Просто не всім це помічати.
Оленку вона бачила лише раз, на корпоративі, і то мимохідь. А тепер — йти в гості, мов за наказом, ще й з натяками, що чужі дружини кращі.
У суботній вечір Марія принадилася, заклала коси — таки приємно вийти в люди. Залишили сина бабусі й поїхали.
Квартира в Оленки й Олега справді була бездоганною. Скрізь блиск, затишок, пахло куркою й свіжим печивом. Марія крадькома оглянулася — у них же теж дитина, але жодної іграшки, ані крихти на підлозі. І Оленка виглядала так, наче тільки з салону.
— У вас так затишно! — ввічливо промовила Марія.
— І чисто, — додав Іван. — Не те що в нас. Марічко, ось з кого треба брати приклад!
Усі засміялися, крім Марії. Її кололо. Вона зняла усмішку й стиснула губи. Хотілося піти негайно, але ввічливість не дозволяла.
За столом розмова йшла легко, доки Іван не почав захоплюватися Оленкою: і готує, й виглядає відмінно, й чоловікові сорочки прасує.
— Оце дружина! — вигукнув він. — Мені б таку!
— А я? — не витримала Марія.
— Ну що ти, ти теж нічого… просто Оленка — еталон. Не ображайся.
Марія встала й пішла до ванної. Зачинилася й заплакала. Він порівнює. Принижує. А вона — все для нього.
Вона повернулася до столу, удаючи, що все гаразд.
Але тоді втрутилася сама Оленка.
— Іване, коли тобі так подобається, як я виглядаю, бери приклад з Олега. Він сидить із сином, коли я ходжу до залу, до косметологині чи просто магазинами. А ти залишаєш Марію саму й ще й скаржишся?
Іван занервував, але спробува пожартувати:
— Ну… не всім же бути такими ідеальними.
— Марія теж могла б бути ідеальною, якби не тягнула все сама, — не вгамовувалася Оленка. — Може, якби ти допомагав хоч іноді, у вас би і лад був, і сили залишалися на себе.
— Це що, ви на мене нападаєте? — розлютився Іван. — Я просто зробив комплімент!
— Ні, ти принизив дружину. Увесь цей час. А компліменти Оленці — не привід соромити Марію, — різко сказав Олег. — Ти навіть не зрозумів, як їй було важко це слухати.
— Маріє, скажи їм! — звернувся до дружини Іван. — Поясни, що все гаразд.
Вона подивилася на нього. Усміхнулася, але очі були порожні.
— Ні, Іване. Все не гаразд. Ти мене принижуєш. Постійно. Я втомилася.
— Значить, тепер ти проти мене?! — прошипів він. — Ходім звідси. Ганьба сором.
— Якщо що, телефонуй, — тихо сказала Оленка, коли Марія прощалася.
У таксі Іван зірвався на крик. Дома продовжив. Вже зі звинуваченнями: «Це вони тебе налаштували! У нас усе було нормально!»
Але Марія не кричала. Не виправдовувалася. Вона просто готувалася до завтрашнього ранку — до моменту, коли подасть на розлучення.
За місяць вона вже працювала. Сина взяли до садочка. А вона видихнула. Стало легше. Ніхто не порівнює. Ніхто не докоряє. І вона більше не боїться тиші в хаті. Тиша — не порожнеча, а свобода.
