Після смерті дружини дідусь Борис Іванович відчував, ніби його хата назавжди спорожніла. Донька Оксана жила з родиною в іншому місті, навідувалася рідко. По вечорах старий сидів у самотності, дивлячись на світлини минулого, щасливого життя. Коли ж Оксана одного разу подзвонила й заговорила не лише про здоров’я, а й про самотність, він подумав — мабуть, вони приїдуть у гості. Та донька запропонувала здати кімнату — мовляв, знайомий хлопець, брат подруги, залишився без даху після розлучення.
Так у Бориса з’явився жилець — Тарас. На перший погляд — тихий, чемний, ввічливий. Платив вчасно, їв мало, частував навіть господаря. Іноді разом дивилися телевізор, розмовляли. Але потім почалося…
Одного разу Тарас привів двох підпитих товаришів. Ті галасували, курили, реготали аж до пізньої ночі. Так повторювалося не раз. Борис намагався поговорити, але почув у відповідь: «Я плачу. У договорі не написано, що друзів водити не можна». Потім з’явилася дівчина Тараса — Мар’яна. Спочатку заходила у гості, згодом почала ночувати. Тарас став натякати, що хоче помінятися кімнатами. Дідусь спротивлявся, але зрештою поступився.
Якось ранком він побачив, як Мар’яна готує млинці й запрошує його до столу. Тарас промовив сердечно: «Залишимося поки тут. До роботи близько, а ви добра людина. Більше друзів водити не будемо». Мар’яна запропонувала: «А може, хочете жити в селі? У моєї тітки є хата в Калинівці. Житимете безкоштовно, тільки доглядати треба». Борис спершу образився, але згодом зважив: «Краще в селі, ніж тут, як у готелі».
Хатина виявилася старою, але затишною. Він прибрав, лагодив піч за допомогою сусіда Грицька. Той виявився жартівливим, працьовитим — усе показував, запрошував на риболовлю. Навесні приїхала Ганна — господарка будинку. Привезла їжі, познайомилися. Борис частував юшкою, Грицько під’їхав. Так і пішло. Кожні вихідні Ганна навідувалася. А потім усе змінилося.
Коли Борис повернувся з Ганною до міста, щоб домовитися про майбутнє жильців, їм відчинила двері Мар’яна — з помітним животом. «Ми з Тарасом розписалися», — сказала вона. А Ганна, переглянувшись з Борисом, відповіла: «Переїжджайте в мою квартиру, а ми — сюди». Тарас не зрозумів, а дідусь додав: «Ми теж вирішили одружитися. Нам теж хочеться тепла».
Незабаром народився хлопчик. Ганна пішла на пенсію, допомагала з малюком, а у вільний час разом із чоловіком навідувалися до села. Хату відремонтували, чекали онуків у гості. Грицько зробив дитяче ліжечко. Отак із випадкового сусідства виросла справжня родина. Буває, життя робить дивовижні вигини — головне не закривати серце.
