Старий гастроном на околиці Чернігова славився серед місцевих: смачна кулінарія, щирі порції, душевні продавниці. Оксана Петрівна працювала там уже п’ятнадцятий рік — спочатку за вагами, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — кому скільки фаршированих перців, кому не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Цього дня вона поспішала з підсобки з підносом холодцю. Лише поставила його у вітрину, як погляд зачепився за знайому постать — високий чоловік у потертому пальті, зі смутком в очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Мар’яну, вона захворіла. Повернеться наступного тижня. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Звісно. Адже ви наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я весь час хотів до вас потрапити, Оксанко, а весь час до Мар’яни. Навіть сумно.
— А ви звідки знаєте, як мене звати?
— Та у вас на бейджику написано.
Іззаду роздратовано донісся голос Ганни Іванівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Перепрошую. Домашні котлети, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись прямо в очі:
— Може, колись мені справжні домашні котлети приготує добра жінка. Вибачте, Оксанко, у вас немає кільця… якщо ви не заміжня — можна я вас проводжу після зміни? Я тут, через дорогу, живу сам.
Оксана ледве чутно кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у юності.
— Отже, до вечора, — посміхнувся він. — А мене, до речі, Ігорко звуть.
Весь день Оксана ніби літала. Навіть Галя помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, як у дівчини на побаченні!
— Все добре, Ганнусю, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни Оксана підфарбувала губи, натягнула хустку і вийшла з магазину. Ігор вже чекав.
— Підемо трохи пройтися? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сніг лип до вій. Вони йшли по бульвару, тихо балакаючи, наче сто років знайомі. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж поруч живу.
— Та якось… ми ж майже не знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюсь, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ласкава, з дітьми привітна. Я тебе, здається, давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона посміхнулась:
— Гаразд, Ігорку. Поїдемо, а то справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушитись взуття, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці розгулялася справжня завирюха, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана оглянулась — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишусь…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Але прокинулись вони вже разом — окремо спати не вийшло.
Коли Мар’яна повернулася після хвороби, відразу побачила, як Ігор зустрічає Оксану з роботи.
— Дивись, не заплуталась! Я тільки в лікарню — ти вже хлопця забрала! — сміялась вона.
Насправді Мар’яна раділа. Адже щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розкуповувалися якось швидше…
