Роман повернувся з заробітків до рідного Львова пізньою ночею. Першою справою — до матері. Надія Степанівна обняла сина міцно-міцно:
— Скільки ж часу, сину! Шкода, що так рідко бачимось. Ну що, заробив?
— Та як завжди, — зітхнув чоловік. — Поки їхав, подумав: нащо знімати чужу хату, якщо майже весь рік мене вдома нема? Краще свою купляти — хоч у кредит, зате своє.
— Мудро кажеш, — кивнула мати. — Тобі вже двадцять сім, час і про сім’ю думати. А там — і діти. Без свого куточка — нікуди.
Через два місяці Роман придбав однушку в новобудові, облаштував — все, як любить. Ключі на всяк випадок залишив матері, а сам знову вирушив за кордон.
Але лише він перетнув кордон, Надія Степанівна віддала ключі доньці — Олені. Та була старшою за Романа, постійно сиділа в боргах, мріяла про багатого чоловіка, але сама ніде не працювала.
— Трохи поживе, зекономить, на ноги встане, — думала мати. — Хіба погано?
Та дарма сподівалася. За чотири місяці Олена не тільки не виправилася — ще глибше поринула у борги. Коли час з’їжджати настав, вона просто змінила замки. Щоб ніхто, навіть брат, не міг її вигнати.
Коли Роман повернувся і спробув відкрити двері — ключ не підійшов. Він застиг, немов його обухом вдарили.
— Що за ліхо?! — прошепотів він і мчав до матері.
Та, зітхаючи, зізналася: пустила Олену, але не знала, що та зробила з замками. Роман спалахнув:
— Одне діло — дозволила пожити без мого відома. Але щоб ще й замки міняти?! Вона й не збирається виїжджати?
— Я запрошувала до себе, — оправдувалася мати. — Але вона відмовилася…
Наступного дня Роман викликав поліцію. Двері вскрили. Заяву на сестру він не подавав, але розмова була гіркою.
— Міг би й у мами пожити, — холодно кинула Олена. — Тобі все одно знову їхати. А мені треба життя влаштовувати.
— Не для цього я купував квартиру, — різко відповів Роман. — Води кавалерів у орендоване. Сама йди працювати та закривай свої борги.
— Та розберуся без твоїх настанов! Спочатку одружся, тоді й повчатимеш!
Зібравши речі, Олена виїхала. Відносини між братом і сестрою розірвалися. Роман не сумував — він давно зрозумів: Олені від родини потрібні лише гроші.
Минуло кілька місяців. У Надії Степанівни була ділянка, город. Роман, у відпустці, вирішив допомогти. І — хто б міг подумати — на городі зустрів Олену.
— О, добридень, братику, — з їдкою посмішкою промовила вона. — Що, сумління гризе, прийшов картоплю копати?
— Краще скажи, навіщо приїхала? Знову грошей треба?
— Мама мені квартиру купила, — без коливань заявила Олена. — За мої старання.
— Що?! Яку ще квартиру?!
— Дві кімнати в новобудові. З меблями. В кредит. Мама оформила.
Роман поблід. Він згадав, як працював цілими днями на будівництві за кордоном, як збирав на перший внесок… А Олені — все на блюдечку?
Він нічого не сказав. Допоміг із городом і пішов. Та серце німіло.
За тиждень Олена сама написала братові. Вийшла з ладу балконна двер — просила полагодити. Роман погодився: цікаво було подивитися на її «палац». Квартира виявилася звичайною, не кращою за його власну.
— Фурнітура відлетіла, — констатував він. — Треба замовити деталь.
— Сам і замовляй. І в мами гроші візьми, — байдуже відповіла Олена.
— Ти знущаєшся?! Мати тобі квартиру купила, обставила, а ти навіть дрібниці не спроможнася?
— Просто ти заздриш. Мама мене більше любить. Усе, можеш іти!
Роман вийшов мовчки. Того ж дня заблокував її номер. Не хотів більше ні дзвінків, ні зустрічей.
— Нехай живуть, як знають, — вирішив він. — Я знаю своє місце. І більше нікому ключів не залишу.
