Той зими старої пам’яті в затишному гастрономі на околиці Житомира завжди було повно людей: смакомана кухня, щедрі порції, добросерді продавчині. Ганна Михайлівна працювала там уже більш як п’ятнадцять років — спочатку за вагами, потім завідувачкою. Вона знала всіх і все — кому скільки голубців покласти, кого потікати гречаною кашею, а кому досипати «по-людськи».
Того дня вона поспішала з підсобки з тацкою холода. Щойно встановила його у вітрину, як зір зачепив знайому постать – високого чоловіка у потерій шинелі, із сумом у очах, який стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Ганна пішла назустріч:
— Якщо ви Віру шукаєте, вона захворіла. Вернеться за тиждень. Вам, як звичайно — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Авжеж. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Ганна.
Він зніяковіло додав:
— Я завжди до вас намагався потрапити, Ганно, а виходить завжди до Віри. Навіть сумно робиться.
— А ви звідки знаєте, як мене звати?
— Та на бейджику ж написано.
Іззаду роздратовано донісся голос Наталії Степанівни:
— Чоловік! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Перепрошую. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись прямісінько у вічі:
— Може, колись добра жінка справжні домашні котлетки для мене придумає. Вибачте, Ганно, у вас немає каблучки… якщо ви не заміжня — чи можу я вас провести після зміни? Я тут, через дорогу, живу сам.
Ганна ледве кивнула, передаючи йому пакет. Серце билося так, ніби вона знову була дівчиною.
— То до вечора, — посміхнувся він. — А мене, до речі, Богдан звати.
Увесь день Ганна ніби літала. Навіть Наталя помітила:
— Ганнусю, ти не занедужала? Щоки червоні, як у дівчини на побаченні!
— Усе добре, Наталко, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни Ганна підфарбила губи, замотала хустку і вийшла із магазину. Богдан уже чекав.
— Підемо трохи пройтись? Може, до кіно?
Навкруги було сиро, мокрий сніг лип до вій. Вони йшли бульваром, тихо розмовляючи, ніби знали одне одного віки. На якомусь повороті він запропонував:
— Ганнусю, ходімо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємося. Я ж тут поряд.
— Та якось… ми ж мало знайомі…
— Як мало? Я вже рік за тобою спостерігаю. Ходжу, милуюсь, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ласкава, з дітьми чемна. Ніби давно тебе знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Богдане. Ходімо, бо й справді — промокла наскрізь.
У його хаті було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушити чоботи, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на дворі почалася справжня хлопома, він раптом сказав:
— Залишись. Я собі на кухні постелю. Куди ти тепер підеш?
Ганна оглянулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишаюся…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Та прокинулися вже разом — окремо спати не вийшло.
Коли Віра повернулася після хвороби, то відразу побачила, як Богдан забирає Ганну після роботи.
— Диви, не засмучуйся! Я тільки в лікарні — ти вже й чоловіка забрала! — сміялася вона.
Насправді Віра раділа. Бо щаслива Ганна була — як сонце: її тепло гріло всіх навколо. А щастя, коли вони дійсно щирі, видно завжди. Навіть котлети з реберцями того тижня розкуповувалися якось швидше…
