Несподівана зустріч над рікою
Оксана з чоловіком Тарасом та донькою Соломією вирішили втекти від міської метушні — переїхали з густої Чернігова до тихого села на Полтавщині. Придбали хату, завели кіз, посадили город. Почалося життя з нових сторінок. Перед заходом сонця Оксана виводила тварин до річки, де вони паслися, а вона милувалася вечірніми барвами та слухала шепіт вітру.
— Мамо, вже смеркається, куди знов ведеш кіз? — скрикнула Соломія.
— До води, там травиця соковитіша, — відповіла Оксана. — За годину повернуся, не журся.
Але години минали, а мати не йшла. Соломія з батьком вирушили шукати. Знайшли Оксану не біля річки, а коло хати — сиділа на лавці, бліда, з тремтливими руками, то сміялась, то схлипувала.
— Мамо, що сталося? — обіймаючи її, запитала донька.
— Бачила… — прошепотіла Оксана, — не примару… гірше.
Всього годину тому вона йшла звичною стежкою. Кози паслися, а вона, присіла відпочити, дрімала. Прокинулась у присмерку, кинулась збирати тварин. А вони, на лихо, порозбігалися по чагарниках. Оксана штовхалася між гілками, коли раптом помітила: за останньою козою щось чорне й довге плазує у траві.
Спершу подумала — тхір. Але жах стиснув груди: раптом скажений? Істота не відставала. Коза Маруся заблила, і Оксана, схопивши палицю, замахнулася… Коли ж та “потустороння тінь” підскочила, готова накинутися, вона закричала.
Та коли все затихло, вона підійшла ближче… і побачила: це були просто величезні чоловічі труселі, вчепившись у козину шерсть рибальською сіткою. Мабуть, хтось сушив їх на кущах, а коза потягнула за собою.
Оксана впала на траву й зареготала. Страх, напруга, весь цей адреналін вирвалися сміхом. Саме тоді її й знайшли Тарас із Соломією. А вдома наказали їй більше не водити кіз до річки — хто знає, що ще може “ожити” у темряві…
