— Привіт, Марічко! — весело промовила Олена, набираючи номер. — Ми хочемо на вихідні до вас заїхати! Можна?
— Привіт… — відповідь пролунала холодно. — Ні, не можна.
— Як це? — здивувалася Олена.
— Так, як чуєш, — сухо кинула Марія.
— Ти щось ображена? Я не розумію…
— Ти ще й питаєш? Після того, що ти зробила, я не хочу тебе знати! — різко вигукнула Марія.
— Що я зробила? Про що ти?
Сестри Іванченки виросли в селі на Полтавщині. Старша, Марія, залишилася після школи у рідному селі: закінчила коледж, стала бухгалтером. Вийшла заміж за місцевого підприємця Василя, разом збудували хатку, народили сина Дениса й допомагали вести сімейну справу.
Молодша ж, Олена, мріяла про міське життя. Пішла навчатися до райцентру, залишилася там, влаштувалася продавчинею у супермаркет. З чоловіком, Олегом, робітником заводу, жили у найманій двокімнатній хатчині. Рівно через два роки після весілля народилася їхня донька Софійка.
Хоч відстань і була, сестри підтримували зв’язок. Коли Софійці виповнився рік, Олена частіше почала їздити до Марії. Свіже повітря — дітям на користь, і допомога сестри не завадить. То на вихідні, а то й на цілий місяць.
Марія завжди радо їх приймала. У хаті було просторо, а Софійка була тихою, слухняною дівчинкою. Згодом Олена почала залишати доньку в сестри й зовсім без себе — спочатку на пару днів, потім на тиждень, а влітку і на місяць. Говорила, що хоче трохи відпочити з чоловіком. Марія не заперечувала. Працювала вдома, і, хоча це було незручно, допомагала.
Сама ж Олена не поспішала віддавати борги гостинності. У їх крихітній квартирі родині Марії не було місця, тому, коли ті приїжджали у місто, просто знімали житло. А Олена навіть не завжди знаходила час зустрітися. То записана на манікюр, то справи. Інше діло — заскочити на годинку — і все.
Та Марія не хотіла про це думати. Головне — щоб діти дружили, а сестра, хоч і не бездоганна, все ж рідна.
Денис виріс, збирався вступати до університету. Батьки готові були платити за навчання. Але напередодні подачі документів Марія серйозно захворіла: висока температура, млявість. Василь обіцяв відвезти сина у місто, але супроводжувати не міг — робота.
Тоді Марія набралася сміливості й подзвонила сестрі:
— Оленко, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти б не могла завтра допомогти Денисові з документами? Зустріти, відвезти до університету, проконтролювати… І переночувати його в себе? Василь заб”Ну, знаєш, Маріє, тоді ми точно не зможемо заїхати влітку — просто забудем дорогу до вашого села.”
