Старе дзеркало, або Як зятя з тещею примирились
Соломія повернула додому пізно. В хаті було підозріло тихо. Ні голосу чоловіка, ні звичного бурчання матері.
— Мамо? Вітьку? — покликала вона, зазираючи у кімнати. Пусто.
«Чоловік, мабуть, у майстерні в гаражі, — подумала вона. — А мама?.. Невже образилась та й поїхала?»
Вона накинула светр і вийшла у двір. Зі щільно закритих дверей гаража лився жовтувате світло, лунали голоси. Зайшовши всередину, Соломія завмерла.
Вітько та її мати, Галина Степанівна, захоплено возилися біля стародавнього дзеркала. Чоловік підфарбовував раму, а теща, зав’язавши хустку й надівши старий фартух, щось із запаром пояснювала.
— Глянь лишень, як заграло дерево! — захоплювалася Галина Степанівна. — Твої руки — справжнє золото, Вітьку!
— Що ви, що ви, Галино Степанівно… Так, бавимось трохи.
— Бавиться, каже! — фуркнула теща. — Та це ж шедевр!
Соломія тихо сіла на табуретку, не вірячи очам. Вранці вони ледь не посварилися навіки…
Все почалося з того, що Галина Степанівна переїхала до них «тимчасово» після закриття пансіонату, де жила останні два роки.
— Мамо, ну це лише на пару тижнів, — запевняла Соломія чоловіка. — Поки у них там не відремонтують.
— Пару тижнів, — похмуро відповів Вітько. — А жити з нею мені.
Він ходив по кухні, стиснувши кулаки, потім раптом зітхнув:
— Може, готель їй зняти? У мене якраз премія мала б прийти…
— Ти з глузду з’їхав? — обурилася Соломія. — Щоб потім все життя слухати, як рідна донька виставила матір на вулицю?
Дзвінок у двері порвав тишу. Галина Степанівна, як завжди, приїхала на годину раніше, «аби оглянути місцевість».
З порога вона розпочала ревізію:
— Соломійко, кохана, у вас шпалери зовсім полиняли… А вішалка? Вітьку, ти б хоч цвяхи підкрутив!
Вітько пішов у ванну, не промовивши й слова.
За перший тиждень теща переставила меблі, відмила кухню до блиску, перебрала всі тарілки і… дісталася до Вітькових документів.
— Галино Степанівно! — підвищив голос Вітько, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої папери?
— Викинула, — беззлобно пожала плечима теща. — Зім’яті якісь. УсеА потім вони разом заварили каву, і на дне чашки в Галини Степанівни чітко проступило “щастя” — відмітане, як у молодості.
