— Ну і де вони? — Оксана тривожно зазирнула спочатку на кухню, потім у вітальню. Пусто. У хаті панувала тишанісінька, така незвична й непокоїла.
Зранку все було нестерпним. Мати — сувора, вперта, з важким поглядом і безкінечним переліком нарікань. Чоловік — замкнений, дратівливий, ніби ніякі прохання до нього не доходять. Жити разом із матір’ю вони погодувалися «на тиждень». Минув тиждень. Вже третій.
— Мамо! Іване! — гукнула вона. Відповіді не було. Серце стиснулося.
Вона накинула куртку й побігла до гаража. Там зазвичай ховався її чоловік — реставрував старі меблі, рятуючись від побутових клопотів. Двері були напіввідчинені, і звідти лунали голоси.
— Якщо обробити поверхню правильно, ляже рівно, — казала мати. У голосі її була м’якість, майже ніжність.
— Я зазвичай перший шар розбавляю, — відповів Іван. — Тоді дерево краще вбирає.
Оксана завмерла на порозі, ніби боячися порушити крихку гармонію. Перед нею — неймовірне: її мати й чоловік, які завжди сперечалися, тепер сиділи за столом і разом реставрували стару раму від дзеркала. На матері — забарвлений лаком фартух, у Івана — пензлик, у руках — шкурка.
— Оце так зворот, — прошепотіла Оксана й тихо сіла в кутку, спостерігаючи.
Кілька тижнів тому вона наполягала: мати має переїхати. У санаторії, де та жила після смерті батька, почався ремонт. Обіцяли тимчасово переселити. Але мати рішуче заявила: «Краще до доньки. І допоможу, і не заважатиму».
Івану це не подобалося. Він і раніше не приховував: з тещею у нього непрості стосунки. Різні за характером. Вона — жорстка, вимоглива, з непохитними принципами. Він — спокійний, але злопам’ятний.
З першого дня почалися дрібні сутички: то виделки не туди поклав, то сорочки не так випрасував, то занадто гучно дверима гупнув. Увечері Оксана слухала їхні мовчазні образи. Двоє сильних, упертих, звиклих бути глажжжВони обидва змогли знайти щось спільне, і тепер навколо запанував спокій, наче зима вкрила снігом усі непорозуміння.
