Коли все стає на свої місця: Маріанна обирає себе
— Мамо, я сьогодні затримаюся, у Ліни день народження. Ми з друзями йдемо у кіно, — Артем на ходу поцілував Маріанну в щоку і зник у ванній. З-за дверей почувся його безтурботний сміх — він щось наспівував, вмиваючись.
Маріанна стояла біля вікна і слухала, як життя знову дзвенить поряд. Артем був щасливим. Легким. Вільним. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила у просте щастя. Андрій здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого листа. А вже за кілька років Маріанна зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Андрій дедалі частіше затримувався «на роботі», приходив похмурим, відстороненим. А потім була та баночка дитячого пюре у його сумці. І підгузники. Вони назавжди вгризлися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, про що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Андрію? Що це?! — кричала вона, сіпаючи банку, ніби останню нитку реальності.
Після цього все розсипалося. Було тяжко, але вона вистояла. Вона сама виховувала Артема. Без підтримки. Лише свекруха лишилася поруч — допомагала, не кинула.
Артем виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запит у друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав біля школи з ромашками. Вона й не знала, що досі пам’ятає його посмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлик з 10-Б, знайшов мене у Фейсбуці!
— Та не може бути?! Той, що був у тебе закоханий по вуха? Андрій же тоді аж зубами скрипів, коли його бачив. Додай його! Кажуть, зараз при справі, і недавно розійшовся.
Вона додала. І все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого горіли щоки. Павло був уважним, чемним, щирим. Їй здавалося, що вона знову оживає.
— Артеме, хочу познайомити тебе з одним чоловіком, — сказала вона одного дня синові.
— З Павлом? — усміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгі роки. Але це тривало недовго. Павло став писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшов той лист, від якого в горлі став ком:
«Маріанно, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Андрія — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася на екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Усе це — лише гра? Відплата за юнацьку образу?
— Ну й козел, — зітхнула Люда, коли почула. — Напиши йому! Гідно.
Вони разом склали листа — з іронією, стримано, сильно:
«Дорогий Павле! Велике тобі дякую! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялась, фліртувала, почувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче двадцять років зкинула. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Удачі. Цілую (платонічно). Маріанна».
Відповідь прийшла миттю — потік образ, докорів і скарг. Але Маріанна вже сміялася. Вперше — справді.
А через тиждень її зупинила біля супермаркету блондинка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павлом!
Маріанна завмерла, потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Ганна. Вулиця Лісова, 15. Вона і мого чоловіка забрала, і до Павла добралася. Профі.
Блондинка остолбеніла, а Маріанна, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. Без доказів.
Прийшло повідомлення від Артема:
«Мам, ми з Ліною вирішили спробувати пожити разом. А там — як вийде».
Маріанна усміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина обирає правильно.
А вона?.. А вона нарешті обрала себе.
