– Мам, сьогодні йду з Олею у кіно! Будь на зв’язку, добре? – гукнув Дмитро та поцілував Маріанну у щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось собі під ніс насвистує, як дзюрчить вода. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. – Мам, я пішов! – покликав Дмитро, виглянувши сяючим обличчям у своїй улюбленій блакитній сорочці. – Щасти тобі, рибко! – Маріанна махнула йому рукою та сіла у крісло. Телефон тихо дзенькнув – нове повідомлення. Вона розгублено відкрила його… і застигла.
Крізь вечірню тишу пробилося тихе схлипування. Маріанна лежала, згорнувшись клубком, обнявши коліна, і беззвучно плакала – сльози залишали мокрі доріжки на подушці.
– Мам, що з тобою? – Дмитро повернувся раніше й стурбовано подивився на неї. Вона квапливо втерла очі, натягнула посмішку:
– Усе добре, сонечко. Просто трішки втомилась.
Він сів поруч, вдивляючись у її обличчя. Дорослий уже. Високий, стриманий, з тією ж чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона все частіше призначалася не їй, а його Олі…
Спогади нахлинули несподівано. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Кохання до запаморочення. Наївна віра, що почуття переможуть усе. Але… не перемогли.
– Мам! Де моя блакитна сорочка? – голос Дмитра вирвав її із думок.
– У шафі, зліва! – гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах – сум, який уже давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона ясно пам’ятала той день. Вівторок. Крамниця біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Усмішка на обличчі. Очі видали правду.
– Це… не те, що ти подумала, – промимрив він.
– А що я маю думати?! Що ти лікуєшся у цієї… як її… Тетяни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити одна. Без Олега. Без скандалів. Свекруха залишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася усміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Дмитро обіймає Олю. Як вони будують стосунки – усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Тарас… Той самий Тарасик зі школи?!
Шкільний двір. Вона – перша красуня. Він – із букетиком ромашок біля воріт. Потім прийшов Олег. А Тарас залишився в минулому.
– Людо, ти не повіриш… Тарасик зі шкоди написав!
– Той, що був у тебе закоханий до останнього дзвоника? – засміялася подруга. – А Олег його тоді до біса ревнував!
– Він просто заявку кинув.
– То додай його! Він зараз у великій компанії працює, до того ж розлучився…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувалися до ранку. Тарас був уважним, легким, з добрим гумором… Тільки тепер у ньому була впевненість чоловіка, що багато пройшов.
– Дмитре, – сказала вона одного вечора, – я хочу познайомити тебе з кимось…
– З Тарасом? – Дмитро посміхнувся. – Мам, я все бачу. Ти сяєш. Я радий за тебе.
Вона просльозилася. Але незабаром Тарас став писати рідше. Коротше. А потім…
«Маріанно, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега – було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран. Зціпилася. Дорослий чоловік… влаштував помстиве шоу через двадцять років?
– Ну, годі ридати! – увірвалася Люда. – Зараз ми цьому Дон Жуану напишемо.
Разом вони склали повідомлення – з гумором, злістю та полегшенням:
«Любий Тарасику! Дякую тобі велике! Не пам’ятаю, коли останній раз так сміялася, фліртувала, почувалася жінкою. Ти повернув мені молодість, немов двадцять років зняло. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Цілую (платонічно). Маріанна».
Відповідь прийшла одразу – потік образ і лайки. Але Маріанна вже сміялася. Вперше – від душі.
А через тиждень її зупинила блондинка в супермаркеті:
– Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Тарасом!
Маріанна кліпнула. Потім – несподівано для самої себе – усміхнулася:
– О, ви не за адресою. Справжня розлучниця – це Тетяна. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка відбила, і до Тараса добралася. Профі.
Блондинка завмерла, а Маріанна, ледве стримуючись від сміху, пішла додому. Уявляючи обличчя Тетяни…
Вечірнє сонце м’яко торкалося обличчя. І раптом вона зрозуміла – вона щаслива. Просто так. Без чоловіків. Без істерик. Без потреби щось комусь доводити.
Вона глибоко зітхнула і усміхнулася, адже тепер знала — кожен новий день дарував їй не лише спогади, а й нові можливості.
