Тут такий момент, коли все стає на свої місця: Марія обирає себе
— Мам, я сьогодні затримаюся, у Оленки день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Андрій на ходу поцілував Марію в щоку й зник у ванній. З-за дверей почувся його безтурботний сміх — він щось наспівував, пускаючи воду.
Марія стояла біля вікна й слухала, як життя знову шумить поруч. Андрій був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила у просте щастя. Олег здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого аркуша. А вже через кілька років Марія зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Олег все частіше затримувався «на роботі», приходив похмурий, байдужий. А потім була та баночка дитячого пюре у його сумці. І підгузники. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Олеже? Що це?! — кричала вона, тримаючи банку, ніби останню нитку реальності.
Після цього все розвалилося. Було важко, але вона вистояла. Вона виховувала Андрія сама. Без підтримки. Лише свекруха залишилася поруч — допомагала, не кидала.
Андрій виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запит у друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав її біля школи з ромашками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його усмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлик із 10-Б, знайшов мене у Фейсбуці!
— Правда?! Той, що був у тебе по вуха закоханий? Олег же тоді аж зубами скреготав, як його бачив. Додай! Він зараз ніби при справі, і кажуть, розлучився нещодавно.
Вона додала. І все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого щоки горіли. Павло був уважний, чемний, щирий. Їй здавалося, що вона знову ожила.
— Андрію, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного дня синові.
— З Павлом? — усміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгий час. Але це тривало недовго. Павло почав писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшло повідомлення, від якого в горлі став ком:
«Маріє, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Усе це — лише гра? Відплата за юнацьку образу?
— Ну й козел, — зітхнула Люда, почувши все. — Напиши йому! З гідністю.
Вони разом склали повідомлення — з іронією, стримано, сильно:
«Шановний Павле! Дякую тобі велике! Я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Ніби зняв двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Удачі. Цілую (платонічно). Марія».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і нарікань. Але Марія вже сміялася. Вперше — справді.
А через тиждень її зупинила біля супермаркету блондинка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павлом!
Марія завмерла, потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Жанна. Вулиця Лісова, 15. Вона і мого чоловіка забрала, і до Павла дісталася. Профі.
Блондинка завмерла, а Марія, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. БІ в цю мить їй стало ясно, що нарешті прийшов той час, коли можна просто жити для себе.
