**Щоденник**
Повернення було пізнім: Соломія вже все вирішила.
Максим з похмурим виразом намотував на виделку спагетті. Соломія, спостерігаючи за ним, намагалася не показувати тривогу, але все ж не витримала:
— Несмачно, Максиме?
Він лише насупився й мовчки продовжив їсти.
— Я ж усе зробила за рецептом…
— Нормально, — буркнув він, не дивлячись у вічі.
— Тоді в чому справа? Що трапилося?
Максим різко відкинув виделку, голосно видихнув і почав метушитися по кухні.
— Усе набридло! — випалив він. — Життя перетворилося на болото! Робота — дім — ти у халаті — каша — дитина. Це не життя, це каторга!
Соломія завмерла. Слова чоловіка били більше за ляпаси. Він продовжив:
— Ти подивися на себе! Була гарна, а стала… — він замовк, підбираючи слова. — Хазяйка, та ще й якась втомлена. У Віті дружина — вогонь: і в декреті, і спортзал, і гроші підробляє, і виглядати встигає!
— У них бабуся допомагає, а ти у вихідні відсипаєшся. У мене просто немає часу, — тихо намагалася пояснити Соломія.
— Ось завжди у тебе причини! А по факту — ти просто сіла мені на шию й деградуєш. Мені потрібен простір! Переддишка! Я з’їжджаю. Один. Не знаю, наскільки. Може — назавжди.
— А як же Іванко?
— Я платитиму, як належить. Навідуватимуся теж. Ти не залишишся без допомоги.
Максим підвівся. Соломія, немов прокинувшись, кинулася йому напереріз:
— А моя переддишка? Я не людина? Чому тільки тобі можна піти від турбот?!
Він підійшов до неї впритул, у голосі — роздратування:
— Ти — мати! І крапка. Сиди зі своєю дитиною.
З цими словами він вийшов, залишивши по собі важку тишу. Соломія лишилася сидіти на кухні, обливаючись слізьми. У голові гуло: як жити далі? Так, Максим був холодний, але він хоч був. І підтримка, і стабільність — усе руйнувалося.
Він пішов, навіть не попрощавшись із сином. Було очевидно — прямував до своєї холостяцької хрущовки.
Першу ніч Соломія не зімкнула очей, але зранку, виснажена до межі, вирішила: не буде принижуватися й благати повернутися. Сама впорається.
І впоралася. Несподівано — стало легше. Не треба було прибирати за чоловіком, потурати капризам, прати купи білизни. Гроші Максим надсилав — економила, але вистачало.
Біль був лише моральний. Особливо коли побачила в соцмережах, як Максим веселиться з якоюсь жінкою, посміхаючись у камеру. Подруга намагалася підтримати: «Тобі такий не потрібен». А потім приїхала мама — спеціально взяла відпустку. Мовчки допомагала, не осуджуючи, але іноді стискала кулаки при спогадах про зятя.
З її приїздом Соломія ожила. Завітала до салону, оновила гардероб. Навіть усміхатися почала. Подарунки від мами нагадували: вона заслуговує на радість.
Максим, як і обіцяв, сина не відвідував. Лише на фото було видно, як добре йому без родини. Соломія чекала, сподівалася, що він опам’ятається, але з кожним днем усвідомлювала: це був не чоловік, а боягуз, що втік від відповідальності.
Через три місяці в двері постукали. Максим. З речами. Випростався, немов переможець.
— Привіт, кохана! Повернувся. Що у нас на вечерю?
Але Соломія перегородила прохід:
— Ти тут більше не живеш.
— Як це? Я — чоловік!
— Вже ні. Я подала на розлучення. Чекай повістку. Дитину не відвідував, як обіцяв. Із речами допоможу — вони спаковані.
Максим розлютився:
— Я маю право бачити сина!
— Звісно. Через суд встановимо графік. Я розповім, як ти три місяці не згадував про нього. І покажу твої фото з вечірок.
Він таки побачив Іванка. Той дивився на нього з недовірою. Ні радості, ні захвату.
Максим сподівався, що дружина просто хоче його проучити. Але Соломія була непохитна. Підтримка матері, любов до сина, усвідомлення власної цінності — усе це зробило її сильнішою.
Тепер у неї з Іванком — нове життя. А Максим лишився з каструлями, які треба мити самому, та сорочками, які ніхто не прасує. Відпочив, бодай…
