Квартира Оксани — без чужих
Оксана мила посуд, коли раптом задзвонив дзвінок у двері. На порозі, ніби грім серед ясного неба, стояла свекруха.
— Вітаю, Оксанко, — зі штучною солодкістю промовила Наталя Степанівна. — Вирішила вас провідати. Ось і завітала!
Оксана запросила її на кухню, поставила чайник і гукнула чоловікові:
— Богдане, твоя мама прийшла!
За хвилину всі сиділи за столом. Свекруха мляво розмішувала цукор у чашці, кидаючи на невістку підступні погляди. Оксана давно вміла впізнавати в них приховену зраду.
— Ти ж знаєш, Богданку, — почала Наталя Степанівна, — Руслан запросив Соломію переїхати до нього. Уявіть, ще до весілля!
— Ну, він попав, — усміхнувся Богдан. — Наша Соломійка йому вправить мозок. Спокійно жити не дасть!
— Та ти помиляєшся! — з гордістю заперечила свекруха. — Соломія інша. Сором’язлива, розумна, не те що деякі…
Оксана відчула цей погляд. Камінь, як завжди, летів у її бік. Вона знову вдала, що не помічає.
— А ти знаєш, що Руслан ще зробив? — урочисто підняла палець Наталя Степанівна. — Дарує їй квартиру! Уявіш? На весілля! Ось це чоловік!
Богдан скривився.
— Побачимо, що він там подарує. Поки паперів не побачу — не повірю.
— Ось що означає правильний вибір! — не вгамувалася Наталя. — А в тебе, до речі, дружина з квартирою, а ти навіть у власниках не числишся.
Оксана вийшла з кімнати. Серце стиснулося. Знову стара пісня — про «оформи півквартири», «де справедливість», «спільна родина». Вже рік, як вони одружені, і все цей час Наталя Степанівна намагалася вичавити хоча б шматок зятяєвої житплощі.
Богдан теж почав тиснути: мовляв, сміються з нього, чоловік без хати. І машину купив, і ремонт зробив, і меблі — а все чужє.
— Тебе ніхто не обманював, Богдане, — відповідала Оксана. — Ти одружився не на квартирі, а на мені. Чи не так?
Він замовкав. До наступного візиту матері.
Коли в будинок завітала владна тітка Богдана, він розпочав казки.
— Так, квартиру купили. В основному на мої гроші, — впевнено заявив він.
Оксана ледь не поперхнулася чаєм. Брехня лилася рікою. Вона мовчала. Не заради нього — заради себе.
Потім прийшов друг Максим. Богдан знову розпушив хвіст:
— Заходь, почувайся як вдома. Квартира ж наша з Оксаною!
— Молодець! — з захопленням сказав друг. — Одружився, квартиру купив. І машина в тебе класна!
Оксана дивилася і не вірила власним очам. Де той добрий, простий хлопець, з яким вона зустрічалася?
Вона зібрала речі і поїхала до батьків.
— Мамо, я вже не можу. Я почуваюся не дружиною, а інвестором. Він і одружився лише через квартиру…
— Поміркуй, дочко. Але квартиру — нікому, чуєш? Ані клітинки!
Оксана повернулася. І незабаром до них вдерлася свекруха. Без дзвінка, розхрістана, зі слізьми в очах.
— Богдане, лихо! Соломію Руслан кинув. Все — весілля не буде. А вона набрала кредитів: машина, одяг, телефон…
— А до чого тут ми? — розгубився Богдан.
— Треба допомогти. Нехай Оксана оформить півквартири на тебе. Заложиш, борг віддамо. Потім усе повернемо!
Оксана заніміла. Але швидко отямилася.
— Ніколи! Ця квартира — подарунок моїх батьків. І навіть на один відсоток ви на неї не розраховуйте!
— Безсердечна! — закричала Наталя.
Оксана пішла у кімнату, але підслухала, як мати й син шепочуться біля дверей.
— Я все зробила, сину. Але вона — ні в яку…
— Спробую ще щось вигадати, — похмуро відповів Богдан.
Оксана розчинила двері:
— Вигадуйте! Вигадуйте ще що завгодно! Тільки знайте: квартири вам не побачити. Ані шматка. Хочете жити на своє — працюйте, як усі!
Наступного дня Богдан пішов жити до матері.
Оксана подала на розлучення. Пізно зрозуміла, але краще пізно, ніж віддати їм своє. Бо чужі апетити — невичерпні. А гідність — одна.
