Запізно на щастя? Ні. Просто вчасно…
Коли Марійка переїхала у невеличке село на Волині, навіть не думала, що там розпочнеться нова сторінка її життя. Хатка дісталася від далекої родички — стара, з похилим ґанком. Але Марійка одразу вирішила: облаштується, почне все з нуля. Мріяла про теплу хатину, де лунатиме сміх, пахнутиме борщем і пануватиме спокій, наче в давній колибі.
Одного разу, добудовуючи комору, вона помітила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з витонченою вдачею міщанки. «Ото жінка…» — подумала Марійка. То була Оксана, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільської крамниці.
— Чула, ви — Марійка? А я — Оксана, — сказала та, простягаючи руку.
Так і почалося їхнє знайомство. Жінка швидко причарувала Марійку — розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувалися як сусідки, потім все частіше, поки одного разу Марійка собі не зізналася: вона закохана.
Оксана була старшою за неї на три роки. На той час їй вже було п’ятдесят вісім. Вона прожила нелегке життя — працювала, сама виростила сина, бо з батьком дитини не склалося. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онучці вже п’ять, але вони навідувалися рідко…
Оксана часто сиділа біля вікна і згадувала дитинство. У них була багатодітна родина — шестеро дітей, батьки й бабуся. Хата крихітна, грошей ледве вистачало. Іграшок теж не було. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком робили в полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але часто повертався п’яний. Мати сварилася з ним, але дітей він не кривдив. Коли Марійка була у третьому класі, батько раптом помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня у Марійки скінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, мила, прибирала, забувши про подружок і забави. Коли в школі вона поранила руку, впавши з повітки, лікарі так і не змогли її цілком вилікувати. З того часу ліва рука слухалася погано. Робота по хаті давалася важко, але вона не скаржилася.
В інтернаті, де Марійка навчалася після восьмого класу, її наче підмінили. Тут її вперше хвалили, вона знайшла подруг, почувалася потрібною. Особливо любила шиття — робила однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі очам не вірили, подруги захоплювалися. Двічі на рік вона їздила додому з вишитими подарунками для рідних.
На другому курсі Марійка закохалася в Тараса. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
— Яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Сама залишишся.
Слова матері болісно вдарили. Поступово Тарас віддалився. Після випуску Марійка влаштувалася на роботу, але невдовзі фірму закрили. Їй довелося повернутися в село. Саме тоді й почалося її справжнє життя.
Сусідом виявився Юрко — удівець із сусіднього села. Високий, міцний, з добрими очима. Він почав залицятися до Марійки наполегливо, але чемно. НікЮрко ніколи не згадував про її руку, дивився на неї без жалю, а з тихою повагою, немов вона була його найщирішим скарбом.
