Колишня зрада: як одна жінка втратила все, але знайшла сенс життя
Оксана повернулася додому раніше звичайного — колега попросила помінятися змінами. Жінка тихо ввійшла в квартиру, поклала ключі на полицю й пройшла на кухню. У мийці — гора брудного посуду, на столі — крихти. Неприємний холодок пройшов по спині — ні чоловік, ні невістка навіть не подумали прибрати. Мовчки вона вимила все, навела лад і попрямувала до спальні. По дорозі зазирнула в кімнату Марічки — дівчини не було. Оксана здвинула брови, але не приділила цьому уваги. Та, відчинивши двері до своєї кімнати, завмерла, мов від удару — на її ліжку лежала Марійка й… ВІКТОР. Обіймаючись. Напівголі. І це попри її вагітність.
А починали вони з кохання. Олегові здавалося, що він летить, коли йшов до Марійки. Так, вона була легковажна, занадто вільна в поведінці, але він списував це на юність — адже їй лише двадцять. Сам був старшим на два роки, вирощений у строгості й любові — мати, Оксана Іванівна, відома акушерка, виховала його сама. Вона вклала в нього все: душу, чесність, доброту.
Коли Марійка сказала, що вагітна, Олег не злякався — одразу запропонував одружитися й виховувати дитину. Але дівчина лише усміхнулася: «Ні, до ЗАГСу не піду. Але гроші мені потрібні. Треба якось вирішувати цю проблему». Олег остовпів, але не здався відразу. Умовив: нехай народжує, а дитину віддасть йому — він сам її виростить. Марійка, подумавши, погодилася. Вони побралися без шуму. Жили в Оксаниному домі разом із матір’ю та вітчимом Віктором. Але через кілька місяців Олега не стало — аварія по дорозі з роботи. Оксана ледь не збожеволіла від горя. Сина більше нема. Залишилася лише надія — його дитина під серцем у Марійки.
Але Марійка не сумувала. Вона дивилася на Оксану як на джерело вигоди. Жила в її домі, їла з її столу, лежала в окремій кімнаті, нічого не робила. Віктор спершу гарчав: «Не хочу бачити цю нахабку». Але незабаром його гнів перетворився на… дивну увагу. Його погляди на вагітну Марійку ставали все нав’язливішими. Оксана помічала це. Але гнала від себе погані думки. До того самого вечора…
Коли побачила їх удвох у своєму ліжку — все розсипалося. Спокійним, майже крижаним голосом вона наказала Вікторові піти. Він не заперечував. За десять хвилин його вже не було. Марійка мовчки пішла до своєї кімнати. Оксана залишилася одна в спальні, сиділа на краю ліжка й стискала голову руками. Вигнати Марійку? Ні. Їй потрібен онук. Заради нього вона витерпить усе.
Вранці сказала: «Живи тут до пологів. Потім — хоч у пекло. Бачити тебе більше не хочу». Марійка навіть не заперечила — їй було байдуже. Головне — дотягти до кінця й отримати своє.
Пологи були важкими. Але хлопчик народився. Здоровий. Міцний. Оксана плакала від щастя. А Марійка… написала офіційну відмову й пішла. Ні поцілунка, ні погляду. Просто зникла.
Оксана назвала малого Тарасиком. Вона усиновила його. Спочатку було страшно — вік, самотність, біль. Але він став її повітрям. Сенсом. Життям. Замість сина, якого вона втратила, доля подарувала їй ще один шанс.
Марійка поїхала у невідомому напрямку. Віктор прислав папери на розлучення. Оксана підписала їх, не колихнувшись. Вона більше не згадувала ні його, ні ту, що розвалила її дім. Тепер у неї був Тарасик. І заради нього вона житиме.
