Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Марійка та Олесь щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячій Хорватії. Вона закуталася в плед на дивані й голосно кинула у бік ванної:
— Який фільм дивимось?
— Сам вибирай, кохана! — донісся голос чоловіка.
Марійка відкрила його ноутбук і мимоволі глянула на непаковані валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотіла вона, відвела очі — і раптом почула сигнал. На екрані спалахнуло повідомлення. Вона клацнула на іконку — і немов опинилася під струменем холодної води.
«Нудьгу без тебе, серденько», — писала незнайома Софійка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Олесь.
Дата листування — восьме серпня. За день до їхнього повернення додому. Марійка розгорнула переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Софійко, ця ніч була чарівною…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так тужив…»
Вона рвучко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Олесь:
— Ну що, обрала фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — кинула вона льодяним тоном. — Хто така Софійка?
Він завмер.
— Яка Софійка?.. Я не знаю жодної Софійки!
— Правда? Ну тоді ось, полюбуйся! — і вона шпурнула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже встиг нагулятися з коханкою?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилась… Це помилка! Я люблю лише тебе!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Марійка вилетіла з квартири й із тріском зачинила двері.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, сльози котилися по щоках. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Донечко, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не житиму зі зрадником!
— Тихіше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати умовляла залишитися:
— Навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами скільки завгодно.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Олесь ще намагався щось казати, телефонував, надсилав квіти — даремно.
За місяць Марійка вже жила в новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася у роботу, аби не думати. Але у вихідні було важко: самотність навалилася з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. Потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти у чотирьох стінах? — сказала собі Марійка і вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Вогні ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром стемніло. Марійка рушила назад, але зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона прискорилася.
— Дівчино, перепрошую… — донісся голос.
Вона кинулася бігти, але спіткнулася. І тут же чиїсь руки підхопили її.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Андрій.
Він відійшов на крок, показав порожні кишені й додав:
— Я живу поруч. Побачив, як ви ходите по алеях…
Марійка ще була напруженою, але його голос, добрий погляд і щира усмішка трохи розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозволите провести вас?
Прогулянка промайнула миттєво. Андрій жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду зупинилися.
— До побачення, Марійко.
— До побачення, Андрію… — і в її голосі зазвучала нотка смутку.
— Можу почекати, поки ви зайдете? Раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Марійка, ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо у дверях сусідньої квартири з’явився Андрій із двома стаканчиками у руках.
— Прокинулася, соню? Я вже чекаю зранку! Підемо пити каву?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе кілька разів, але все не виходило заговорити.
Вона збентежилася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Марійка вперше за довгий час відчула тепло. На цей раз — справжнє.
