**Щоденниковий запис**
«Поговори з ним, Оленко… Чи з нею? А може, просто з собою»
— Оленко, будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, з чого ти це взяла?
— Ти ж знаєш! Він же в мене ще хлопчина! — ледь не скрикнула Ганна Іванівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчина… — Олена стрималася і, щоб не кричати в трубку, тихо видохнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Іванчику, Іванчику… Тільки про нього й розмови. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чиїйсь драмі. Олена доросла, Олена самостійна, Олена не плаче, отже, і не страждає. Чи питає мене мати — як я, що в мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олена подрузі Марійці, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Марійка. — Але два роки минуло…
— Ось саме тому! А вона ніби вчепилася в нього, в Івана, як у останній рятувальний круг. У неї тепер одне життя — це він. Мама наче обнулилась.
— А ти?
— А я? — Олена усміхнулась. — Я поруч, але не в рахунок. З братом у неї якийсь особливий зв’язок. І нехай, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як з немовлям: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони на нього були схожі — і Іван, і татові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Олені було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однокімнатну у старому будинку біля метро Лук’янівська. З особистим — було… рівно. Після кількох невдалих стосунків вирішила поки залишити спроби побудувати сім’ю і зосередилась на собі.
Іван був іншим. З дитинства — млявий, неуважний, нелюблячий напружуватися. Школу витягнув ледве, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив по-чоловічому, і хлопець хоч і неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама наче розломилася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, ліки, молитви. Робота ледь не розвалилася. І на цьому тлі Іван — єдина радість.
Хлопчик-втіха. Хоч хлопчик давно дорослий.
Він влаштувався на роботу. Гроші додому не сильно носив, зате на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Софійка.
На Новий рік Олена приїхала до матері. Іван, із очима в телефоні, переписувався. Смішно посміхався, бурмотів щось невпопад. Олена зрозуміла — кохання. І навіть пораділа.
А от мати була напружена.
— Ти б його бачила! — причитала Ганна Іванівна, коли залишились удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підіймеш, а тепер працює, як кінь. У вихідні на підробітку, увечері в офісі. Все для Софійки! Все для «майбутнього». Каблучку їй купить хоче, квіти, ресторани… І навіть копить почав! Не хочу, каже, з порожніми руками приходити…
— Мамо, і що поганого в тому, що він хоче стати дорослим? — Олена дивилася на матір із збентеженням. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але ж не так! Вони куди тільки не їздять! То гори, то байдарки… Якийсь екстрим! А якщо щось станеться? Я ж одна залишусь…
— Мам, ну не можна ж людину у вакуумі тримати, — Олена похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Олена сиділа в кафе на обіді, виделка в борщі, коли на телефоні загорівся екран — «Мама». Вона зітхнула і натиснула «відповісти».
— Він не ночував вдома, Оленко! Ти розумієш?! Поїхав до неї, попередив, звісно, але я сподівалася, що не залишиться…
— Мам, йому майже двадцять п’ять. Він дорослий. Це нормально, що у нього стосунки…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Поговори з ним, благаю. Він мене не слухає. А тебе — послухає.
Олена видохнула. Обіцяла, звісно. Але подумала — а чи варто? Може, з ним треба говорити не як старша сестра, а як доросла — з дорослим. Або, навпаки, не говорити взагалі — він сам впорається.
Потім пішли нові теми. Кінь. Перегони. Катастрофи, придумані уявленням матері.
— Він собі шию зламає! — ридала мати по телефону. — Або спину! Нехай би ця Софійка сама каталася. Навіщо він?!
А потім — похід. Осінній. З наметами і сходженнями.
— Він собі все відморозить! — кричала Ганна Іванівна. — У нього ж імунітет слабкий! А якщо ведмідь? А кліщ? А ти, Оленко, поговори з ним. Він тільки тебе слухає!
— Знаєш, — поскаржилася Олена подрузі Марійці, — я вже не сестра, а диспетчер між двома фронтами. Мама каже — передай йому. Він каже — передай мамі. Я — посередині!
— Може, він і справді скоро переїде? — задумливо промовила Марійка.
— Я йому так і— Я йому так і сказала: одружуйся та їдь хоч на край світу, просто відпочинь від неї.
