— О, Олесько, здоровенькі були! До мами приїхала? — гукнула сусідка з балкона.
— Добрий день, Ганно Іванівно. Так, до мами.
— А ти б із нею поговорила, — зітхнула жінка. — Зовсім вона, бідолаха, після розлучення з глузду з’їжджає.
— Як це? — Олеся напружилася.
— Та в мене безсоння, часто рано прокидаюсь. Дивлюся якось у вікно — п’ята година ранку, аж таксі під’їжджає, і твоя мати вилазить. І виглядала… м’яко кажучи, не як завжди. Та й, здається, під чаркою. Усі сусіди вже шепочуться. В її-то віці! І навіщо вона, скажи, батька твого вигнала? Помилився, ну й що, хто без гріха? Скільки років разом — нерозумно в її роках розводитися.
— Дякую, Ганно Іванівно, — промовила Олеся, ковтаючи. — Я поговорю.
З цими словами вона поспішила додому. Її мати справді пів року тому вигнала батька, піймавши його на зраді. Олеся благала її не поспішати — мовляв, буває всяке. Але мати була непохитна. А найдивніше — вона не впала в депресію, як можна було очікувати, а навпаки, почала жити на повну. Новий гардероб, танці, бари, подруги — усе, чого раніше за нею не помічалося.
Олесі було важко це прийняти. Вона ось-ось вийде заміж, планує дітей. А її мати — у барі до світанку? Яка з неї бабуся? Я знайомити її зі свекрухою, якщо одна в’яже пледі, а інша — уночі у клубах відривається?
Коли Олеся зайшла у квартиру, мати зустріла її з чайником у руках і щирою посмішкою. На ній був не потертий халат, а модний бежевий костюм. Манікюр, педикюр, нарощені вії — мати явно насолоджувалася життям.
— Ну що, як Іванко? — спитала вона, ставлячи чашки на стіл.
— Усе добре, — Олеся намагалася стримуватися. — А в тебе?
— Та чудово! Вчора з дівчатами до ранку у барі гуляли. Спочатку танці, потім караоке. Такий кайф!
— Ганна Іванівна вже все розповіла, — похмуро додала Олеся. — Що ти повернулася о п’ятій ранку і була, здається, п’яна.
Мати засміялася.
— Ну а як ти гадала? У барі компот п’ють?
Олеся вже не витримала.
— Мам, тобі не здається, що ти переборщуєш?
— У чому саме?
— Ну, м’яко кажучи, тобі не двадцять. Які танці, які клуби? Ти ж… ну, ти ж маєш бути прикладом. Ти — майбутня бабуся!
— Я — жінка, яка нарешті вільна. І не збираюся жити за чужим сценарієм.
— Але ж ти стільки років прожила з батьком! Невже можна так все перекреслити?
Мати замовкла, а потім спокійно, але твердо сказала:
— Твій батько зрадив мені. Це був не прорахунок, а свідомий вибір. А я більше не хочу бути обслуговуючим персоналом. Я хочу жити. Для себе. Я стільки років жила для родини. І тепер мені ніхто не указ.
— Але тобі ж майже п’ятдесят!
— І що? Я не зобов’язана старіти за розкладом.
Олеся відчула, що перестаралася.
— Пробач, я не хотіла тебе образити. Просто я хвилююся.
— Якщо тобі за мене соромно — не запрошуй мене на весілля. Але знай: я не буду ховати сивину під хусткою і носити мішковату сукню. Я буду танцювати, і, можливо, навіть фліртувати. Мені добре.
— Та ні, мам, я хочу, щоб ти була. Просто…
— Просто тітка Ганна не схвалить? Ну і хай. А я нарешті живу.
Коли Олеся повернулася додому, вона розповіла все нареченому.
— Я не розумію, як до цього ставитися.
Іван лише засміявся:
— А на мою думку, твоя мати — молодець. Вона не впала у відчай, а вибрала життя. Хіба це злочин — бути щасливою?
На вихідних Олеся подзвонила матері.
— Мам, а давай сходимо у СПА, а потім у бар із живою музикою?
— І тобі за мене не буде соромно?
— Скажу, що ти моя старша сестра, — засміялася Олеся.
— Тоді рушники на стіл. Але гляди, рано не підемо.
Той день став переломним. Олеся вперше зрозуміла, якою внутрішньою силою володіє її мати. І що, можливо, варто в неї поучитися — бути собою. І жити не «як треба», а як хочеться.
