На заході літа: нове життя
У маленькому містечку, загубленому серед карпатських зелених схилів, жила Ганна, чиє життя довгі роки було пов’язане з місцевою друкарнею. Вона знала кожен її куточок, любила всією душею, але до п’ятдесяти років втома, ніби важкий камінь, впала їй на плечі.
З чоловіком, Іваном, вони виростили двох доньок. Обидві вже мали свої родини й виїхали у великі міста, залишивши Ганну сумувати за їхнім дзвінким сміхом та рідкісними зустрічами з онуками. Вона дзвонила їм майже щовечора, жадібно ловлячи новини, але останніми роками її власні розповіді ставали все похмурішими. Втома стискала серце, а радість ніби вислизала, як пісок крізь пальці.
Іван вийшов на пенсію раніше — він був старший на десять років. Це був його другий шлюб, і спочатку життя їх текло рівно. Та останніми роками Іван все частіше тягнувся до пляшки, що виводило Ганну з себе. У такі моменти він ставав чужим: ні поговорити, ні подивитися на нього без болю вона не могла. Іван же сердився у відповідь, відмахувався від її закликів до здорового життя.
Єдиною втіхою для Ганни були сусідки — Марія й Оксана. Обидві, на кілька років старші, вже п’ять років насолоджувалися пенсією. Марія овдовіла, Оксана давно розлучилася, а їхні діти жили своїм життям у далеких містах. Та ці жінки, незважаючи на вік, горіли пристрастю до подорожей.
— Як ви встигаєте стільки їздити? — дивувалася Ганна, дивлячись на їх сяючі обличчя.
— Живемо скромно, Ганнусю, — відповідала Марія. — Завжди так жили. Їдемо у плацкарті, не розкошуємо. Знімаємо недорогі кімнати, подорожуємо навесні чи восени, коли ціни нижчі. Удвох — вигідніше. Готуємо самі: салатик, рибку підсмажимо — і ситі.
— Так точно, — додавала Оксана. — На свята діти й друзі знають, що нам дарувати. Не торт чи квіти, а гроші на подорожі! Ми все прораховуємо: маршрути, екскурсії, витрати.
— Як же це чудово! — зітхала Ганна, але в її голосі лунала туга. — А я з дому нікуди. Іван, як грізна хмара, сидить на дивані, чекає мене з роботи. Годуй його, слухай, а я після зміни ледве жива.
— Візьми відпустку, домовся з ним, — запропонували подруги. — Підемо з нами до Карпат! Там гори, вітерець лікувальний. Може, й його візьмемо?
— Та ви що? — відмахнулася Ганна. — Іван нікуди не поїде. Друзів у нього нема, бажання рухатися — теж. Як на пенсію вийшов, так і прирослий до дивану. Їсть, спить, телевізор дивиться.
— А ти спитай, — наполягали сусідки. — Не вирішуй за нього.
Але Ганні не довелося заводити цю розмову. Її світ розсипався, коли в матері стався інфаркт. Усі думки були лише про неї. Батьки жили в тому ж містечку, і батько, незважаючи на свої вісімдесят, був поруч із матір’ю. Та Ганна щодня бігла до лікарні, радіючи кожному поліпшенню маминого стану.
Іван же, замість підтримки, лише сердився. Його дратувало, що дружина пізно повертається, а коли Ганна сказала, що поживе у матері після виписки, він і зовсім вибухнув:
— Там батько, нехай він і доглядає! Нащо тобі туди? Подумай про себе!
— А ти підведешся з дивану, якщо я захворію? — не витримала Ганна. — Зможеш за мною доглядати?
Іван промовчав, і ця мовчанка різала глибше за слова.
Місяць Ганна жила у батьків, повертаючись додому лише на вихідні. Знаючи, що вона перевірить, Іван намагався не пити. Ганна ж, повертаючись, прибирала, готувала їжу на кілька днів.
— Їж, розігрівай, не сиди на сухому, — просила вона, але Іван лише відмахувався, сердячись, що дружина «кинула» його заради батьків.
Мамі стало краще, вона почала ходити, їздити до лікаря. Ганна повернулася додому, та радість була недовгою. Через три місяці мати померла від повторного інфаркту.
— Ось і полегшила тобі мати життя, — холодно кинув Іван. — Тепер заживемо нормально.
Ці слова, ніж ніж, полоснули по серцю. Ганна розридалася, сидячи на дивані.
— Нормально? — голос їй тремтів. — Я все життя працювала для родини! Вирощувала доньок, працювала на двох роботах, шила по ночах, щоб їх вивчити. А тепер мрію про пенсію, щоб хоча б трохи пожити для себе, поїздити, як мої подруги!
— Ти все про себе! — спалахнув Іван. — Я теж працював, теж втомлювався. Думав, на пенсії будемо їздити до санаторіїв, лікуватися. У мене судини, тиск, болі в голові! А ти мене кидаєш заради старих.
— Кинути пити не пробував? — різко відповіла Ганна. — Викликай таксі, їдь до лікарів, до санаторію — хто заважає? Я тебе зіпсувала, все життя за руку водила, а ти навіть вдома недомом не допомагав, а тепер нарікаєш на житті, ніби я винна в усіх твоїх бідах.
(Продовження історії одним реченням:)
Іван мовчав, дивлячись у вікно, де за обрієм сонце ховалосьу темні хмари, а Ганна відчула, що щось у їхніх стосунках змінилося назавжди.
