Вона все вирішила для себе
— Чого ти досі не вдягнений? — Наталка стояла на порозі, ледве стримуючи роздратування. — Ти забув, який сьогодні день?
— А який? — Андрій навіть не відірвав погляду від телевізора, ліниво перемикаючи канали. — Знову кудись треба?
— Ми маємо їхати до пологового! Олеся народила, ти сам чув. Перша з нашої компанії стала мамою. Ми зобов’язані її привітати!
— З чим привітати? — чоловік усміхнувся, не припиняючи клацати пультом. — З безсонними ночами? З криком дитини? З тим, що життя більше не твоє? Сумнівний привід для свята.
— Що ти несеш? Сам же мріяв про дітей! Говорив, як хочеш, щоб по хаті бігали маленькі ніжки. Як хочеш, щоб дитячі ручки обіймали тебе за шию. Казав — трьох, не менше! Чи мені це наснилося?
— Так, казав. Але погодься, це гарно звучить. Жінки таке люблять. Ось ти й розтанула, — спокійно відповів Андрій.
Наталка мовчки сіла на диван. Усе її обличчя застигло від шоку.
— Ну не хочу я дітей. Що в цьому дивного? Більшість чоловіків їх не хочуть. Ти не думала, що можна пожити для себе? Подорожі, хобі, особиста свобода… А ви всі одразу — діти, родина, пелюшки.
— Ти мене відвезеш? — її голос став крижаним. Вона не втримала образу — адже саме сьогодні збиралася сказати Андрію найважливішу новину свого життя.
— Без нас не впораються? Не хочу бачити цю дурну метушню, нишпоріння й плач. Потім сходиш. Може, і роздумаєш народжувати.
Не сказавши більше ні слова, Наталка пішла у спальню. За чверть години вийшла в суворому, елегантному вбранні. Таксі вже викликано — і слава Богу, не доведеться слухати похмурих коментарів Андрія.
А вона була так близько до щастя… Ще зранку вона побачила ті самі дві смужки на тесті. Хотіла подарувати йому цю новину ввечері. Але тепер… тепер вже не знала, чи має він право знати.
Наталка завжди прагнула стабільності. Почала працювати ще під час навчання, отримала диплом з відзнакою, і тепер мала чудову роботу, стабільний дохід, власну квартиру — подарунок батьків. Вона все робила правильно. І була готова до дитини. Але ось тільки чоловік, якого вважала батьком її майбутніх дітей, виявився лише гарним актором.
Андрій здався їй зрілим, надійним, серйозним. Його вік, слова, погляди — все надихало впевненість. Тільки сьогодні він уперше зняв маску.
— Я вирішила все для себе, — прошепотіла вона в порожнечу автомобіля. Водій, мовчазний літній чоловік, повернув до неї голову, оцінююче глянув і, на прощання, несподівано промовив: — Вітаю.
Наталка розгубилася. Подякувала і побігла до входу. Там, сяючи від щастя, стояла Олеся з маленьким клубочком на руках. Батькові обійми вже тримали малюка. Атмосфера була напоєна любов’ю.
— Вітаю, кохана! — Наталка обійняла подругу. — Як назвали?
— Василь, на честь тата. Хочу, щоб ти стала хрещеною.
— Із задоволенням, — Наталка посміхнулася, але серце стиснулося. Усе, чого вона хотіла, було ось тут, перед нею, але не з нею.
— Щось трапилося? — тихо запитала Олеся, коли вони трохи відійшли.
— Андрій увесь цей час брехав. Він не хоче дітей. А говорив — хоче. А найгірше — я вагітна. Сьогодні дізналася. І тепер… тепер мені доведеться обирати.
— Наталко, чоловіків — як пса псого. А от можливість стати матір’ю — рідкість. Моя сестра, наприклад, не може завагітніти. Вона плакала від щастя й болю, коли дізналася, що я чекаю. Ти не маєш відмовлятися від своєї мрії.
— Так і думаю. Якщо він не змінить думку — піду. Мої батьки будуть щасливі стати дідусем і бабусею.
Андрій свою думку не змінив. Говорив, що діти — це тягар, зайва витрата сил, часу й грошей. Наталка не сперечалася. Всередині неї вже все вирішилося.
За три роки.
— О, Андрію! — колишня сусідка майже вчепилася в нього в аеропорту. — З народженням сина!
— Ви помилилися, у мене немає дітей, — похмуро кинув чоловік.
— Як то? Я бачила Наталку — з коляскою. Малюкові місяців чотири. Я, знаєш, рахувати вмію.
Андрій зблід. Він не знав. Або не хотів знати. А тепер… тепер було пізно.
— Де вона? Де ви її бачили?
— Не скажу. Випадкова зустріч. А ти, виходить, із тих… хто своєї дитини не визнав.
Андрій залишився стояти. Тільки зараз почав розуміти, що втратив. Але через три роки, коли нарешті знайшов Наталку, було пізно. Хлопчик називав батьком іншого. Андрій не міг змагатися. Ні в любові, ні в вчинках, ні в серці.
Фінал був передбачений. Наталка обрала правильно.
