Минуле лишається в минулому
— Їдь до наших партнерів та розберись із цим питанням раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Дмитра. — Я все обговорив із їхнім начальником, тебе чекають. Завтра вранці вирушай у відрядження, візьми документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцями по столу.
— Без проблем, усе зроблю, — кивнув Дмитро. — Піду на машині.
Дмитро обіймав посаду, де відрядження були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Усе було передбачувано й зрозуміло: шлях — машиною чи поїздом, робочий день, вирішення справ, готель, вечеря в кафе. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень, або трохи рідше, Дмитро вирушав у великі й малі міста.
— Оксанко, завтра вранці в відрядження, — повідомив він, повернувшись додому в їхню затишну квартиру у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — спитала вона, як і зазвичай, з легкою тривогою в голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Дмитро, обіймаючи дружину й цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива й уважна, слідкувала за її вмістом. Дмитро повністю довіряв їй, лише додаючи перед від’їздом папери й ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Богдана, школяра й початківця футболіста. Це був другий шлюб Дмитра, але перший справді щасливий. Богдана він обожнював — кмітливий, добрий, організований хлопчина, який тішив успіхами в навчанні й спорті.
Серед друзів, збираючись на рибалку чи в лазні, Дмитро завжди говорив про Оксану з теплотою:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно й спокійно. Я довіряю їй, як собі, а вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям так пощастило. Хтось, як і Дмитро, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Тарас, взагалі в четвертому.
Ранком Дмитро прокинувся від аромату млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні колупається. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинюшка, — усміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе частувати, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками й швидше повертався.
— Хитрюга, — засміявся Дмитро. — До речі, у Богдана сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Івано-Франківська, — кивнула Оксана. — Сказав, битимуться за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Дмитро, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною й вийшов у піднесеному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Тернополя. На трасі, далеко від міської метушні, він удихнув повними грудьми. Вересень лише починався, але жовте листя вже кружляло в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись офісу партнерів, Дмитро швидко вирішив усі справи. Залишилося повечеряти й рушати додому. Він любив нічні дороги — тихіші, вільніші. Обрав знайомеДощ уже стихав, коли він сів у машину, і перед очима стояв образ Оксани — теплої, справжньої, його додому.
