Старі часи залишаються позаду
— Їдь до наших партнерів і розберися з цим питанням раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Олега. — Я вже все узгодив з їхнім керівником, тебе чекають. Вирушай у відрядження завтра вранці, візьми документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцями по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Олег. — Піду на машині.
Олег займав посаду, де подорожі були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Все було передбачувано: дорога — машиною чи поїздом, робочий день, вирішення справ, готель, вечеря в кав’ярні. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень або рідше Олег вирушав до великих чи малих міст.
— Оксан, завтра вранці їду у відрядження, — повідомив він, повернувшись до їхньої затишної квартири у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Олег, обіймаючи дружину та цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива та уважна, слідкувала за її вмістом. Олег цілковито їй довіряв, додаючи лише перед виїздом документи та ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Ярослава, школяра та початківця футболіста. Це був другий шлюб Олега, але перший по-справжньому щасливий. Ярослава він обожнював — розумний, добрий, організований хлопчик, який радував успіхами в навчанні та спорті.
У колі друзів, збираючись на рибалці чи в лазні, Олег завжди говорив про Оксану з теплом:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно та спокійно. Я їй довіряю, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали деякі. Не всім друзям пощастило мати такі стосунки. Хтось, як Олег, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Тарас, взагалі у четвертому.
Рано-вранці Олег прокинувся від аромату млинців.
— Ось же невгамовна, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечка, — усміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками і швидше повертався.
— Хитрюга, — засміявся Олег. — До речі, у Ярославка сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Тернополя, — кивнула Оксана. — Сказав, що битимуться за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Олег, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною і вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Луцька. На трасі, далеко від міської метушні, він глибоко вдихнув. Жовтень щойно почався, але жовте листя вже кружляло у повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись до офісу партнерів, Олег швидко розв’язав усі питання. Залишалося повечеряти та рушати додому. Він любив нічні дороги — тихіші, вільніші. Обрав знайому кав’ярню на околиці Луцька, спокійну й затишну, без галасливих натовпів.
Припаркувавши авто, він глянув на небо. Темна хмара насувала, і вдалині прогримів грім.
— Гроза у жовтні? — здивувався Олег. — Рідкість.
У кав’ярні він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном уже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під реві грому та стукіт дощу у зал увійшла жінка. Олег завмер. Її він впізнав би серед тисяч. Це була Марія, його перша дружина — жінка, яку колись обожнював, а потім возненавидів. Вона була такою ж осліплюючою.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Марією тяглися як вічність. Любов, сповнена пристрасті, перетворилася на муку: сварки, зради, ревнощі. Олег йшов, повертався, поки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Марію не бачив з тих пір.
— Що вона робить у Луцьку? — подумав він, відчуваючи, як стискається серце.
Марія оглянула зал. Офіціант вказав їй на столик поруч. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома усмішка. Олег розгубився: вийти під зливу чи залишитися?
Марія помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, промовила:
— Олег? Не вірю очам! Це доля, що ти тут?
Він насилу усміхнувся, намагаючись здаватися байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересідаю до тебе! — оголосила вона і, не чекаючи відповіді, сіла напроти.
Дощ бив у вікнаОлег глянув на годинник, усміхнувся їй вежливо і мовчки пішов геть, пам’ятаючи, що додому на нього чекають справжнє теплі душі.
