Коли Софія виходила заміж, то була певна — це любов на все життя. Її чоловіка, Дениса, вона обожнювала та всіма силами старалася бути для нього ідеальною дружиною — тією, на кого завжди можна покластися, тією, що ніколи не підведе.
Софія була з тих, кого неможливо не любити. Добра, щира, з сяючою усмішкою, вона завжди була готова прийти на допомогу. Навіть свекрусі, Ганні Іванівні, Софія допомагала без відпочинку. Та подзвонить, поскаржиться на біль у спині чи втому — і Софія вже летить до них: прибирає, готує, бігає до магазину за продуктами.
— Як же мені пощастило з тобою, Софійко, — зітхала Ганна Іванівна. — Син мій — не помічник, від нього й чекати нічого. Чоловіки, вони всі такі! Завжди мріяла про дочку, а доля подарувала мені тебе.
Софії було приємно чути такі слова. Вона старалася ще більше, аби не розчарувати свекруху. І, по суті, Ганна Іванівна мала рацію: Денис справді не утруднював себе допомогою. Ні вдома, ні матері.
Але справа була не лише в цьому. Денис вважав, що домашні справи — не його турбота. Софія, у принципі, не заперечувала — їй подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: Денис нічого не робив, зате постійно чіплявся. То підлога недостатньо чиста, то борщ несолодкий.
З часом претензії ставали жорсткішими. Він почав дорікати Софії, що вона забагато витрачає на себе, хоча це було вже зовсім не так. Софія заробляла сама й ніколи не просила у нього грошей на свої потреби.
— Скільки твій манікюр коштує? — єхидно питав він.
— Чотириста гривень, — тихо відповідала Софія, немов виправдовуючись.
— Чотириста гривень що місяця! — обурювався Денис. — А могли б на машину збирати!
— Але ти ж витрачаєш на спортзал, — несміливо заперечувала вона.
— Це зовсім інше! Спорт — це здоров’я, сила! А твій манікюр — марна витрата!
Претензії зростали, як сніжна куля. Потім Денису не сподобалося, що Софія раз на місяць зустрічається з подругами в кафе. Нічого особливого — звичайні посиденьки, але й це його дратувало.
— Навіщо тобі тусуватися без чоловіка? — бурчав він. — Сиди вдома!
Софія була м’якою та неконфліктною, але навіть її ангельське терпіння одного дня лопнуло. Свари стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу Софія вирішилася на розлучення. Денис спротивлявся, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоб усе було за його правилами. Софія більше не могла так жити.
У результаті шлюб розпався. Щойно Денис зібрав речі та пішов, задзвонив телефон від Ганни Іванівни.
— Софійко, як же так? — запричитала вона. — Чому одразу розлучення?
Софія зітхнула. Пояснюватися з колишньою свекрухою було останнім, чого їй хотілося. Але все ж вона відповіла:
— Це ж не одразу, Ганно Іванівно. Все до цього йшло. Я намагалася врятувати сім’ю, але Денис не йде на компроміси. Його вічні дорікання, претензії… Я втомилася. Мені з ним важко.
— Але ви ж були такою гарною парою! — майже ридала свекруха. — І тебе я так люблю! Як же я тепер без тебе?
Софія розуміла, що зараз їй самій потрібна підтримка, але Ганна Іванівна, як завжди, перевела розмову на себе.
— Чому без мене? — м’яко сказала Софія. — Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Денисом не значить, що я не буду з вами бачитися. Дзвоніть, якщо щось потрібно, я допоможу.
— Ох, Софійко, яка ж ти золота! — зраділа свекруха. — Отже, не прощаємося?
— Звісно, ні.
Розлучення далося Софії непросто. Денис не міг змиритися, що його кинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але незабаром усе вляглося. Софія видихнула, усвідомивши, що не відчуває жалю. Денис так її виснажив, що кохання давно згасло. А колись він здався їй чоловіком мрії. То він прикидався, то вона дивилася на нього через рожеві окуляри.
Софія почала нове життя. Дениса вона заблокувала всюди, аби він не ліз у її справи. Він і не намагався, а ось Ганна Іванівна відпускати Софію не збиралася.
Через тиждень після розлучення вона подзвонила:
— Софійко, вітання! Як справи?
— Нормально, — відповіла Софія. — А у вас як?
Питання було зі співчуття, але свекруха лише його й чекала.
— Ой, погано, Софійко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Дениса привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дійти…
Софія зрозуміла натяк. Вона була доброю і не могла залишити літню жінку в біді.
— Я привезу, Ганно Іванівно, — сказала вона. — Напишіть, що потрібно, за годину буду.
— Ох, рятівнице моя! — скрикнула свекруха. — Знала, що на тебе можна покластися!
Софії довелося відкласти своїТільки тепер Софія зрозуміла, що справжнє щастя починається тоді, коли ти нарешті перестаєш жити для інших і починаєш жити для себе.
