— Ну, я пішов… Оленко.
— Іди.
— Я йду, Оленко, чуєш?
— Іди, Іване, іди.
Тільки коли двері за Іваном зачинилися, Олена дала волю сльозам. Сиділа в бабусиному кріслі, підтягнувши коліна, і плакала. Тихо, як у дитинстві, коли боялася, що хтось почує. Плакала, аж поки не почала ікати, наче мала дитина.
Як жити далі? Без Івана? Без людини, з якою пройшла стільки років?
Олена встала, щоб приготувати вечерю, але зупинилася. Навіщо? Івана ж нема. Вона звалилася назад, і сльози знову полилися.
Але тут згадала про дітей. Незабаром повернеться дочка Настя, студентка, голодна після пар. Потім прийде син Андрійко, затримається на тренуванні. Їм їсти треба, їх годувати треба. Олена змусила себе піднятися, витерла обличчя й пішла до кухні.
Згадуючи роки з Іваном, знову розридалася. Як? Як жити без нього?
Вечором діти, як завжди, гучно ввірвалися додому, штовхаючись та жартуючи. Але незабаром помітили, що батька немає.
— Мам, а де тато? У відрядженні? — спитала Настя.
— Так, до речі, де він? — додав Андрійко.
Олена не втрималася. Сльози знову покотилися, вона сіла на стілець і заридала.
— Мам, що сталося? Він у лікарні? — злякалася Настя.
— Ні… він пішов… — вимовила Олена. — Назавжди… до іншої жінки.
— Що? — скрикнули діти. — Мам, це жарт?
Але жартом цього не було.
У Андрійка затремтіла губа. Хоч він і спортсмен, але в тринадцять років ще дитина. Він безпорадно дивився то на матір, то на сестру, готовий розплакатися.
— Гаразд, — Настя рішуче провела рукою по чолу. — Андрію, іди умийся та роби уроки. Мам, годі сльози розводити. Треба думати, що робити.
Настя була зібраною, швидкою. Андрійко, не перечачи, послухався.
Пізніше Настя зайшла до брата.
— Плачеш?
Андрійко похитав головою, не піднімаючи очі.
Настя обняла його, почахала волосся.
— Видержимо, Андрію. Чуєш? Ми — родина, а він там сам. Йому гірше.
— Що, мені його жаліти? — вигукнув Андрійко зі сльозами.
— Жаліти? Не варто. Ми будемо щасливими, найщасливішими. А він ще зрозуміє, яку помилку зробив.
Заспокоївши брата й матір, Настя пішла у ванну й там, нарешті, дала волю сльозам. Як? Як їхній тато, найкращий тато на світі, міг так вчинити? Не красеня, звичайний чоловік із зайвою вагою, якого мама годувала своїми варениками. Гумор — посередній, тільки мама сміялася з його жартів. Їздить на старій машині, яку сам лагодить. Працює начальником невеличкого відділу на заводі, зарплата скромна.
Але в їхній родині завжди було добре. Настя хвалилася подругам, що її тато — єдиний, хто вірний дружині. А виявилося…
Сльози котилися, Настя змивала їх холодною водою.
Життя пішло далі, спокійно, але вже без батька. Слово «тато» зникло з їхнього словника. Тепер казали «він» або «батько», і то все рідше.
Одного разу Настя почула за спиною:
— Настю, Настю, зачекай!
Вона обернулася. За нею, задихаючись, біг батько — незграбний, у незручному костюмі, з краваткою, що ніби душила його.
Настя відвернулася і прискорила крок.
— Доню, постривай! — благав він.
— Чого тобі? — холодно кинула вона.
— Ось, гроші… візьми, — Іван простягнув пачку купюр. — Тут багато. Приходь до нас, Настю. Марічка, вона добра, хутрами торгує. Хутро тобі підберемо. І мамі на день народження хутро подаруємо, норкове! Марічка мені все дозволяє. Ми скоро знову до Туреччини летимо, за хутрами…
— Та йди ти… у дурні, — відрізала Настя.
— Навіщо в дурні, доню?
— За хутрами. На інші три букви не можу — виховання не дозволяє… тату.
Іван завмер, ніби його облили холодною водою. Він же знав, що в родині грошей не вистачає. Жили скромно, а тут ще він… закрутив із Марічкою.
Все почалося з колеги, Петра. Той запросив Івана до своєї подруги, а там була Марічка. Спочатку вона йому не сподобалася — занадто яскрава, вульгарна, велика, немов ведмедиця. Дивилася на нього так, ніби хотіла проковтнути. Іван посидів трохи й пішов додому.
Того вечора він уперше обманув Олену, сказав, що затримався на роботі. Серце калатало, сором душив. Олена подумала, що він захворів, а йому просто було так соромно, що температура підскочила.
Потім Петро знову умовив: «На півгодинки!» І знову Марічка.
— Ти чого, Ване? Вона хутра з Туреччини возить, дві точки на ринку! Хутро Олені купить, що захочеш!
— Навіщо воно мені? У мене Олена є.
— Та годі тобі! Нудно їй самій. Що тобі з того? Хутро норкове для Олени — хочеш?
— Хочу…
І він пішов. А потім ще й щеА потім, коли минуло вже кілька років, вони знову сиділи всі разом за одним столом, сміялись, і вже ніхто не згадував тих хутрів.
