— Оленко, ну нічого страшного, трохи потеснишся. Це ж твоя рідна сестра, — у голосі матері лунала залізна впевненість, що не терпить заперечень.
— Мам, яке «потеснишся»? Це наша квартира, ми з Дмитром тут живемо! Куди нам тіснитися? — Олена ледь стримувала гнів.
— А їй що, у тій брудній гуртожитку ютитися? Знімати квартиру ми не потягнемо, ти бачила ціни? Все, вирішено: Настя житиме у вас. Мені так спокійніше, дитина під наглядом.
— Мам, ми так не домовлялися!
— Тепер домовилися. Ми — родина, мусимо допомагати одна одній.
— Родина? Серйозно? А ти пригадай, як…
— Годі, немає часу. Куплю квитки — повідомлю.
Розмова обірвалася. Олена стояла посеред кухні, стискаючи телефон, ніби він міг дати відповіді. Вона була приголомшена нахабством матері. Хоча чому дивуватися?
Олена завжди була нелюбою дитиною. Коли мати вийшла заміж вдруге й народила Настю, Олені, у її шість років, довелося швидко дорослішати.
— Ти вже велика, мусиш допомагати з молодшою сестрою, — твердила мати. І на Олену звалилася купа справ: пилососити, мити підлогу, міняти підгузки, бігати в магазин, грати з Настею, а згодом — вчитися готувати. Вітчим пішов незабаром після народження Насті, залишивши їх удвох.
Мати обожнювала Настю, балувала її, як могла. Найсмачнішу цукерку — Насті, новий одяг — Насті, у кафе замовляли те, що хоче Настя, у кіно йшли на фільм, який обере Настя. Дівчинка росла в любові й пестощах, мати навіть не думала навантажувати її домашніми справами.
Настя розкидала речі, ніколи не прибирала, тільки вимагала й капризувала:
— У Софійки батьки купили новий телефон, я теж такий хочу!
— Що на вечерю? Знову вчорашнє? Замовім суші!
— Де мої улюблені джинси? Оленко, ти їх не постирала? Я маю? Та я не вмію, з якої речі?
— Прибирати? Не буду, у мене голова болить. Сама зробиш.
Мати ніколи не сперечалася з Настею. Олена намагалася заперечувати, але чула у відповідь:
— Настя росте без батька, їй важко.
— Я теж росла без батька, мам!
— Знаю. Але ти сильна, а Настя — ніжна, як квітка. Їй потрібно більше турботи.
Мати витрачала на Настю всю зарплату, брала кредити заради її примх. А коли Олені потрібні були нові кросівки чи куртка, мати роздратовано радила шукати щось на розпродажах або взагалі брати б/в. Вона ніколи не питала, як Олена вчиться, чим живе.
Олена втомилася від цієї несправедливості й пообіцяла собі вирватися з дому якнайшвидше. Вона вчилася на відмінно, сиділа над підручниками ночами, підробляла: роздавала флаєри, писала статті, працювала кур’єром. Заробіток був скромний, але кожну гривню Олена складала в бляшану коробку з-під чаю, ховаючи її на верхній полиці шафи.
Одного дня вона повернулася додому виснажена після підробітку. Чотири години роздавала листівки під холодним вітром, пальці заніміли, але завдання виконала. Дома відкрила коробку — і ледь не задихнулася від жаху: вона була порожня.
— Настю! Ти брала мої гроші?
— Які? — ліниво відгукнулася сестра, жуючи чіпси.
— З моєї коробки!
— А, ту дрібню? Так, взяла. Мені треба було за доставку заплатити, одяг привезли й кросівки нові. А мама грошей не залишила. Ну й суші замовила.
— Ти здуріла?! Це мої гроші, я їх збирала! Хто т— Ти мені їх негайно поверни! — скрикнула Олена, але Настя лише знизала плечима.
