29 грудня 2023 року
“Тісно, але не обрадно”
— Оленко, ну що ж тут страшного, трохи підсунься. Це ж твоя рідна сестра, — у голосі матері лунала залізна впевненість, що не допускала заперечень.
— Мам, яке ще “підсунься”? Це наша квартира, ми з Андрієм тут живемо! Куди нам тіснитися? — Олена ледве стримувала лють.
— А їй що, у тій брудній гуртожитку юшитися? Снімати квартиру нам не по кишені, ти бачила ціни? Вирішено: Марічка житиме у вас. Мені так спокійніше, дитина під наглядом.
— Мам, ми так не домовлялися!
— Тепер домовилися. Ми — родина, маємо підтримувати одне одного.
— Родина? Серйозно? А ти пригадай, як…
— Годі, немає часу. Куплю квитки — повідомлю.
Розмову було перервано. Олена стояла посеред кухні, стискаючи телефон, наче він міг дати відповіді. Вона була приголомшена нахабством матері. Хоча чому дивуватися?
Олена завжди була нелюбою дитиною. Коли мати вийшла заміж вдруге і народила Марічку, шестирічній Олені довелося швидко дорослішати.
— Ти вже велика, маєш допомагати з молодшою сестрою, — твердила мати. І на Олену звалилися гори справ: пилососити, мити підлогу, міняти підгузки, бігати до крамниці, грати з Марічкою, а згодом — вчитися готувати. Вітчим пішов незабаром після народження Марічки, залишивши їх утрьох.
Мати обожнювала Марічку, балувала її, як могла. Найсмачнішу цукерку — Марічці, новий одяг — Марічці, у кафе замовляли те, що хотіла вона, у кіно йшли на фільм за її вибором. Дівчинка росла в любові та ніжності, мати навіть не думала завантажувати її хатніми справами.
Марічка розкидала речі, ніколи не прибирала, лише вимагала й капризючила:
— У Софійки батьки купили новий телефон, я теж такий хочу!
— Що на вечерю? Знову вчорашнє? Замовим суші!
— Де мої улюблені джинси? Оленко, ти їх не постирала? Я маю? Та я не вмію, з якої речі?
— Прибирати? Не буду, у мене голова болить. Сама зробиш.
Мати ніколи не перечила Марічці. Олена намагалася заперечувати, але чула у відповідь:
— Марічка росте без батька, їй важко.
— Я теж росла без батька, мам!
— Знаю. Але ти сильна, а Марічка — ніжна, як квітка. Їй потрібно більше турботи.
Мати витрачала на Марічку всю зарплату, брала кредити заради її примх. А коли Олені потрібні були нові кросівки чи куртка, мати роздратовано радила шукати щось на розпродажі або взагалі брати б/в. Вона ніколи не запитувала, як Олена вчиться, чим живе.
Олена втомилася від цієї несправедливості й поклялася собі вирватися з дому якомога швидше. Вона вчилася на відмінно, сиділа над підручниками ночами, підробляла: роздавала флаєри, писала статті, працювала кур’єром. Заробіток був скромний, але кожну гривню Олена ховала у бляшану коробочку з-під чаю, прибираючи її на верхню полицю шафи.
Одного разу вона повернулася додому виснажена після підробітку. Чотири години роздавала листівки під холодним вітром, пальці змерзли, але завдання виконала. Вдома відкрила коробочку — і ледь не задихнулася від жаху: вона була порожня.
— Марічко! Ти брала мої гроші?
— Які? — ліниво відповіла сестра, жуючи чіпси.
— З моєї коробочки!
— А, цю дріб’язок? Так, взяла. Мені треба було заплатити за доставку, одяг привезли й нові кросівки. А мама грошей не залишила. Ну й суші замовила.
— Ти з глузду з‘їхала?! Це мої гроші, я їх збирала! Хто тобі дозволив?!
— Та що там за гроші? Копійки. Тобі для сестри жалко?
— Якби на щось важливе — не шкода! А на суші й твої шмотки — шкода! Подивись, у чому я ходжу!
— Ну то купи собі! Хто заважає? Чого ти ревеш?
Олена замкнулася у кімнаті й розплакалася від безсилля.
Ввечері повернулася мати і влаштувала скандал:
— Як ти можеш докоряти Марічці грошима? Взяла й узяла, подумаєш!
— Мам, вона спустила їх на суші й шмотки, без яких могла обійтися!
— Тобі шкода? Ми — родина, Оленко! Соромно бути такою жадібною!
— А їй не соромно брати без дозволу?
— Вона дитина! А ти доросла, маєш розуміти.
— А хто мене зрозуміє?
— Годі скиглити! Краще помий посуд!
Олена блискуче здала іспити й вступила на економічний факультет університету у великому місті. Їй дали кімнату в гуртожитку, і життя нарешті стало легшим. Вона вчилася, гуляла з друзями, ходила до музеїв за студентськими квитками, підробляла у кафе, бібліотеці, магазині. Важке дитинство навчило її не боятися роботи.
Мати й Марічка не цікавилися її життям. Мати дзвонила лише з нагадуваннями: «У Марічки скоро день народження, не забудь привітати». Олена переказувала гроші, і на цьому їхнє спілкування закінчувалося.
На останньому курОлена глянула у вікно на перші сніжинки і зрозуміла, що вперше за довгі роки відчуває справжній спокій.
