— Ну, я пішов… Олесю.
— Іди.
— Я йду, Олесю, чуєш?
— Іди, Василю, іди.
Лише коли двері за Василем замкнулися, Олеся дала волю сльозам. Вона сиділа у старому кріслі, що дісталося ще від бабусі, підібравши ноги, і плакала. Тихо, як у дитинстві, коли боялася, що хтось почує. Плакала, доки не почала гикати, наче маленька дівчинка.
Як жити далі? Без Василя? Без чоловіка, з яким вона пройшла стільки років?
Олеся підвелася, щоб приготувати вечерю, але зупинилася. Навіщо? Василя ж немає. Сенс? Вона знову впала в крісло, і сльози знову полилися рікою.
Але потім вона згадала про дітей. Незабаром повернеться дочка Марічка, студентка, голодна після пар. Потім прийде син Андрійко, він затримається на тренуванні. Вони ж хочуть їсти, їх треба годувати. Олеся змусила себе встати, витерла сльози й пішла на кухню.
Згадуючи роки з Василем, вона знову розридалася. Як? Як жити без нього?
Вечором діти, як завжди, гучно ввірвалися додому, штовхаючись і жартуючи один над одним. Але швидко помітили відсутність батька.
— Мам, а де тато? У відрядженні? — запитала Марічка.
— Та й справді, де він? — підхопив Андрійко.
Олеся не втрималася. Сльози знову потекли, вона опустилася на стілець і захлипала навзрид.
— Мам, що сталося? Він у лікарні? — злякалася Марічка.
— Ні… він пішов… — видихнула Олеся. — Назавжди… до іншої жінки.
— Що?! — в один голос скрикнули діти. — Мам, це жарт?
Але жартом це не було.
У Андрійка задрижала губа. Хоч він і спортсмен, але у свої тринадцять років ще дитина. Він безпорадно дивився то на матір, то на сестру, готовий розплакатися.
— Так, — Марічка рішуче потерла лоб. — Андрію, у ванну, умийся і роби уроки. Мам, годі сльози лити. Треба думати, що робити.
Марічка була зібраною, швидкою, рішучою. Андрійко, не перечавши, послухався.
Пізніше Марічка зайшла до брата в кімнату.
— Плачеш?
Андрійко похитав головою, не підводячи очі.
Марічка обняла його, пошарпала за волосся.
— Прорвемося, Андрію. Чуєш? Ми — родина, а він там сам. Йому гірше.
— Мені його жаліти?! — викрикнув Андрійко зі сльозами.
— Жаліти? А це думка. Ми станемо щасливими, найщасливішими. А він ще зрозуміє, яку помилку скоїв.
Заспокоївши брата та матір, Марічка пішла в ванну і там, нарешті, дала волю сльозам. Як? Як їхній тато, найкращий тато на світі, міг так вчинити? Не красен, звичайний чоловік із зайвою вагою, якого мама годувала своїми пиріжками. Гумор — посередній, лише мама сміялася з його жартів. Їздить на старій машині, яку сам лагодить. Працює начальником невеликого відділу на заводі, зарплата скромна.
Але в їхній родині завжди було добре. Марічка хвалилася подругам, що її тато — єдиний, хто вірний дружині. А виявилося, ні…
Сльози текли, Марічка змивала їх холодною водою.
Життя потекла далі, розмірено, але вже без батька. Слово «тато» зникло з їхнього лексикона. Тепер казали «він» або «батько», і то все рідше.
Одного разу Марічка почула за спиною:
— Марічко, почекай!
Вона обернулася. За нею, задихавшись, біг батько — незграбний, у тісному костюмі-трійці, з краваткою, що, здавалося, душила його.
Марічка відвернулася і прискорила крок.
— Донечко, зупинись! — благав він.
— Тобі чого? — холодно кинула вона.
— Ось, гроші… візьми, — Василь простягнув пачку купюр. — Тут багато. Приходь до нас, Марічко. Наталка, вона добра, хутрами торгує. Хутро тобі підберем. І мамі на день народження хутро подаруємо, норкове! Наталка мені все дозволяє. Скоро знову у Грецію летимо, за хутром…
— Та йди ти… у дупу, — відрізала Марічка.
— Навіщо в дупу, донечко?
— За хутром. На інші три букви не можу — виховання не дозволяє… тато.
Василь завмВасиль завмер, ніби його облили крижаною водою, і на мить зрозумів, що жодне хутро не варте його родини.
