Доки ще не запізно
Олекса сидів на лавці біля зупинки, спостерігаючи, як машини повільно повзуть по мокрій дорозі. Холодний березневий вітер забирався під тонку куртку, але він не помічав морозу. Він чекав. Чого? Сам не знав. Можливо, знаку згори, а може, відповіді на запитання, яке гризло його зсередини: «Що далі?»
Життя Олекси застряло, як заїдена платівка. Робота в офісі викликала огиду, вдома його зустрічав лише гул порожньої квартири, а мрії, коляс яскраві, як салюти, потьмяніли, ніби чужі. Кожен день був копією попереднього, і щоранку прокидатися ставало все важче.
Він дістав телефон, бездумно прокрутив стрічку новин. У месенджері блимало мамине повідомлення: «Як справи, сину? Давно не телефонував». Олекса не відповів. Що сказати? Що все йде під укіс? Що він сам не розуміє, навіщо витрачає життя на цю сіру нудьгу?
Під’їхав автобус, але Олекса навіть не пошевелися. Навіщо їхати, якщо всередині — пустота, як у покинутому будинку?
— Гей, друже, не підкажеш котра година? — почувся хрипкий голос.
Олекса підвів очі. Перед ним стояв хлопець років двадцяти п’яти, у потертій куртці, з величезним рюкзаком за плечима. Обличчя зморене, але в очах — вогонь життя.
— Без десяти одинадцять, — буркнув Олекса, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Тарас, — хлопець простягнув руку.
Олекса неохоче стиснув її, не назвавшись.
— Чого ти тут сам сидиш? — поцікавився Тарас, сідаючи поруч.
— Думаю.
— Про що?
Олекса гірко посміхнувся:
— Про те, як вилізти з цієї клятої рутини.
Тарас поставив рюкзак на землю й подивився на нього з цікавістю.
— Знайомо. Я сам недавно був у такій дірі. І знаєш, що зрозумів?
— Що?
— Якщо не знаходиш сенсу — створи його сам. Я плюнув на все: кинув роботу, зібрав рюкзак і поїхав. Сьогодні тут, завтра — в іншому місті. Живу, як хочу.
— І що, допомогло?
Тарас кивнув, і в його очах відсвітив щирий вогонь:
— Тепер це моє життя, а не просто дні, які треба перетерпіти.
Олекса мовчав. Всередині щось болісно стиснулося, наче серце згадало, як битися.
Вони говорили довго, аж до півночі, сидячи на холодній лавці. Тарас розповідав, як надумав піти з офісу, як його паралізував страх, але думка про життя, повне жалів, виявилася страшнішою.
— Не хочу померти з питанням «а якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Олекса дивився на нього, і в грудях, уперше за роки, засвітилася надія — тендітна, але жива.
— Може… — прошепотів він.
Коли вони розійшлися, Олекса поплентався додому, але думки вже бурлили, як річка після льодоходу. Він усвідомив: якщо зараз не змінить життя, тоВін зрозумів, що цей квиток — не просто до нового міста, а до себе самого.
