Ще зранку в квартирі стояла не просто тиша — вона була напруженою, густою, наче перед грізою. Не тиша спокою, а тривожна мовчанка, від якої дрижать пальці. Навіть чайник кипів якось несміливо, ніби боявся порушити ту дивну, тендітну межу, за якою починався інший світ. Соломія стояла на кухні — боса, з мокрим волоссям, у старій сірій футболці й не могла згадати, навіщо прокинулась о сьомій. Будильник не заводила. Просто відкрила очі — і зрозуміла: щось змінилося.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недопитим узваром і пачкою сухариків. Ніби хтось кинув її мимохідь. Почерк був їй болюче знайомий — рівний, акуратний, без зайвих завитушок. Таким самим Богдан підписував їй вітання на свята: стримано, але з ледь помітним теплом у кожній літері.
«Соломіє. Пробач. Не зміг більше. Не шукай. — Б.»
Вона не доторкнулася до листівки. Лише дивилася. Хвилинами. Може, годину. Ніби в цьому тонкому папірці ховався поріг, переступивши який, усе в її житті розсиплеться. Потім вона ввімкнула радіо — диктор жваво розповідав про затори на Столичній кільцевій, ніби нічого не трапилося. Ніби світ не втратив однієї людини. Тієї самої, що дихала поруч кожного ранку.
Богдан пішов уночі. Так вона вирішила — бо не чула ні кроків, ні хлопання дверей, ні скрипу замка. Лише — порожня вішалка у передпокої. Його шарф — сірий, колючий — залишився висіти. Навіть парасолі не взяв. Тієї, з дерев’яною ручкою та червоною вставкою. Соломія довго дивилася на парасольку, наче та могла відповісти на питання, на які не вистачало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони востаннє говорили щиро. Не про сміття чи список із магазину, а — по-справжньому. Мабуть, у квітні, на лавці біля озера. Богдан тоді тихо сказав: «З тобою дихати важко». Вона віджартувалася. А він, можливо, тоді прощався.
До обіду Соломія переглядала старі фото. Там вони вдвох — у маршрутці, у горах, на дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він тримає її за талію й посміхається. Раніше ці фото гріли. А тепер всередині була лише холодна, безформна пустота. Вона навіть не плакала. І це лякало найбільше. Ніби почуття вигоріли, і залишилася лише сіра, липка порожнеча.
Ввечері подзвонив Андрійко, спільний знайомий. «Ти в порядку?» — запитав він. Соломія відповіла: «Так. Просто не виспалась». Збрехала без вагань. Без надриву. Ніби репетирувала цю фразу все життя. Після дзвінка вона сиділа в темряві, слухала, як крапає вода з крана. Кожна крапля — як відлік.
Через день вона вийшла на Центральний вокзал. ПростоВін стояв там, серед натовпу, з тим самим незграбним, але щирим усміхом, і раптом вона зрозуміла — іноді треба просто зупинитися, щоб знову навчитися дихати.
