Уроки мовчання
Коли Богдан увійшов до класу, було рівно восьма ранку, і повітря наситилось ароматами вологості, шкільної каші та старого крейди. Важка атмосфера нависла, як густий туман, а дерев’яні підлоги скрипіли під ногами, ніби бурчали на такий ранній підйом. Він зачинив двері і на мить зупинив погляд на вікні. За склом ішов дрібний дощ, краплі осідали на підвіконня, немов хтось недбало розмазував сіру акварель. Жовтень за вікнами був холодним, пронизливим, і від цього в грудях осідала туга. Холод був не тільки ззовні — він просочувався всередину, осідаючи в кутах кімнати, у паузах між поглядами.
Учні сиділи тихо. Надто тихо. Не просто чемно, а ніби закоченілі, напружені, наче відчували лихо або вже знали про нього.
Богдан пройшов до дошки, поклав поношену папку на стіл, струсив з плечей пальто, але не сів. Здавалося, він увійшов не в звичний клас, а в прикріплену кімнату, де щойно сталося щось непоправне — і всі бояться це вимовити. Не обертаючись, він промовив:
— Ну, що ж. Хто пояснить, чому підручники досі закриті?
Тиша. Навіть ті, хто зазвичай ворушиться, штовхає сусіда або шепочеться, сховавшись за зошитом, сиділи нерухомо, ніби хтось заздалегідь наказав їм мовчати. У класі нависла напруга, як натягнута струна, готова тріснути від найменшого дотику. Богдан обернувся. Усі погляди були звернені не на нього, а в кут — туди, де біля вікна, на останній парті, сиділа Марія Шевченко.
Вона не плакала. Просто дивилася у вікно, де дощ ліниво стіМарія здавалась статуєю, але коли він несміливо торкнувся її плеча, вона зітхнула так глибоко, наче вперше за довгі місяці змогла вдихнути повітря.
