Моя донька Ірина незабаром народить дівчинку. Та вони з чоловіком ще визначаються з приводу імені. Я ж запропонувала назвати онуку на честь її прабабусі, моєї мами. Її звали Євдокія Митрофанівна.
Коли Ірочка була маленькою, її бабуся врятувала від смеrті. Якось моя донечка гуляла з друзями поблизу озера, невдало пірнула, й почала тонути.
Добре, що будинок моєї мами знаходився поблизу сільського озера. Моя мама якраз поралася в городі та почула дитячий крик на допомогу. Як вже тоді з’ясувалося Ірина разом з подругою почали тонути. Швидко зреагувавши, моя мама витягла Ірину та її подругу з води. Навіть не хочу думати, що б могло статися, якби тоді не було поруч матусі.
З того часу ми прозвали мою маму янголом-охоронцем Іринки. А день її спасіння донька завжди згадувала: навіть коли виросла саме у цей день або приїжджала, або дзвонила своїй бабусі та дякувала за порятоване життя.
Нещодавно моя мама віддала Богу душу і майже в той же час Ірина дізналась, що вагітна. Я тоді подумала, що це точно знак і якщо буде дівчинка, треба її обов’язково назвати на честь прабабусі.
Тільки моя донька зараз говорить, що Євдокія занадто старомодне ім’я і вона переймається, аби дитину ніхто не дражнив. Зять також проти цього імені.
– Мама, я завжди пам’ятатиму бабусю, але навіщо її ім’ям мені доньку називати? Думаєш, від цього я буду більше її пам’ятати? Розумієш, ім’я дійсно не сучасне і мені воно не дуже до вподоби, як би я бабусю не любила, – говорить Ірина.
– Ні, доню, просто такий вчинок вшанував би пам’ять бабусі, – відповіла тоді я.
-А інших варіантів вшанування пам’яті немає?, – спитала донька риторично.
Мені дуже прикро, що моя донька не розуміє, що таке світла пам’ять про рідних та вдячність за врятоване життя.
